Читати книгу - "The misterious ten. Шабаш в психлікарні, Олександр Гулій"

Дійшовши до першої розвилки, вони також мовчки три рази скинули «камінь-ножиці-папір» і пішли наліво. Вони встигли перевірити ще кілька дверей, перш ніж побачити її. Довге сиве волосся брудними бурульками спадали на старе жовте обличчя із зашитими очами та ротом. Дві чорні дірки на тому місці, де мав бути ніс, сипіли на кожному вдиху і видиху. З грубих стіжків на тонких губах стікала темна кров. Колись це точно була жінка, але зараз це можна було зрозуміти хіба що по затонким для чоловіка кісткам, які були обтягнуті сухою немов пергамент шкірою. На місці грудей скрізь обірвану нічну сорочку виднілися засохлі бурі бинти. Босі ноги шаркали по підлозі, зачіпаючи плитку нестриженими багато місяців нігтями. Вона вийшла із-за чергового повороту рівно в той момент, коли під рукою Насті клацнула ручка незачинених дверей.

Істота зупинилася, повернувши голову у бік звуку й Андрій подякував всій небесній канцелярії за те, що вона сліпа і не бачить їх ліхтариків. Хлопець обернувся до Насті та швидко закрив їй рота, бо дівчина вже набрала повні груди повітря для крику. На її обличчі читався невимовний жах, очі перелякано бігали поглядом з істоти на Андрія і назад. Зібравши всі свої душевні сили в кулак, Андрій притиснув пальця до губ, закликаючи супутницю мовчати. Телефон, який він тримав у руці, вихопив для Насті не менш бліде, ніж її, налякане обличчя. Дівчина кивнула, даючи зрозуміти, що впоралась із малодушним поривом своїм криком підняти на вуха всю психлікарню. Тим часом скалічена жінка захрипіла, забулькала і, смикаючись на кожному кроці, пішла у напрямку незваних гостей. Андрій подумав, що ідея перечекати ніч у приміщенні лікарні, знаменитої історіями про сотні закатованих пацієнтів, була не найрозумнішою в його житті, і пальцем показав дівчині на двері.

Настя, майже не рухаючись, повільно штовхнула двері, молячись, щоб вони не скрипіли. Двері відкрилися на кілька сантиметрів, видав ледве чутний стогін. Андрій жестами показав дівчині відкривати ще повільніше. Настя дочекалася поки істота черговий раз шаркне й одночасно з шарпанням нігтів по плитці знов підштовхнула двері. Коли вони відчинилися настільки, що дівчина вже могла пройти у кімнату, жінка була від них у декількох кроках. Слухаючись мовчазних команд Андрія, Настя навшпиньки пройшла у дверний отвір і затихла. Хлопець підкрався слідом і, ставши між нею та істотою, закрив собі носа і рота долонею. Настя повторила за ним. Вони простояли так не менше п’яти хвилин, які здалися їм вічністю, боячись поворухнутись. Лиш коли шаркання кошмарної жінки, яке вони так необачно прослухали першого разу, стихло, Настя повільно розвернулася, відтуляючи руку від обличчя, і освітила кімнату, в якій вони збирались переховуватися.

В кімнаті стояв середніх розмірів стіл, диван, кілька крісел та неробочий допотопний ламповий телевізор. Як і вся інша лікарня, все було вкрито пилом і брудом. Андрій подивився на табличку на дверях, перш ніж зачинити їх. «Ординаторська». Їм пощастило опинитися в кімнаті відпочинку для персоналу. Хлопець прикрив двері, повернув хлипкий замок, зачиняючи їх. Потім трохи подумав і почав озиратися на предмет меблів, якими можна було б підперти двері, посиливши ненадійну перешкоду. Настя, дивлячись на нього, швидко здогадалася про наміри хлопця.

– Хочеш підперти двері? – тихо спитала вона.

– Так, це б не завадило, враховуючи кого ми тільки що побачили. Перестрахуватися було б не зайве.

– Що це взагалі таке було? Я такого страху натерпілася, що ледве не знепритомніла.

– Не знаю. Мабуть, якийсь привид, – відповів Андрій. – Ходять же плітки про те, що лікарня повна привидів замучених пацієнтів. Може це був один з них, принаймні роба була схожа на лікарняну, як мені здалося.

– Я не роздивилася, мені вистачило її обличчя, – смикнула плечима дівчина, намагаючись відігнати неприємні спогади та продовжуючи оглядати кімнату. – До того ж виглядала вона цілком реально. Але що як тут є хтось нематеріальний, хто може ходити крізь стіни, а ми заблокуємо єдиний вихід з кімнати?

– Треба заблокувати чимось таким, що у разі необхідності ми зможемо швидко прибрати, – задумався Андрій. Наприклад отой сервант. У разі необхідності, його можна буде лише трохи відтягнути й звалити на підлогу. До того ж якщо тут є хтось нематеріальний, то навряд ми зможемо від нього втекти. А от та моторошна хрінь у коридорі виглядала так, ніби сервант зможе її зупинити у разі потреби.

– Ну добре, посуньмо його до дверей, – погодилася Настя і вони прийнялися за справу.

У темній тихій лікарні здавалося, що цей сервант мав би підняти на вуха всіх живих і мертвих на території, але на щастя ніхто не прийшов на гуркіт. Час від часу вони чули десь у далині скрипіння, хрипи та стогін, але цілеспрямовано в ординаторську ніхто не ломився. Горе-туристи заблокували вхід, розчистили кілька стільців від пилу і розташувалися з усім доступним комфортом, готуючись перечекати ніч. Андрій обшарив всі полички й тумби у пошуках чогось корисного, але не знайшов нічого, окрім старого брудного зошита, який вочевидь був чиїмось щоденником. Щоправда, щоденник був дуже дивний, записи у ньому були лише раз на рік тридцятого, тридцять першого жовтня так першого листопада. Охайним почерком там було вписано кожного разу приблизно одне і те саме.

«30.10. Підготовка іде повним ходом. Марк знайшов підхожих кандидатів для цьогорічної гри. Готуємо все необхідне.»

«31.10. Починаємо гру. Цього разу заманили родичів одного з померлих пацієнтів. Ординаторську, як завжди, лишаємо відкритою. Подивимось, чи вийде щось у команди суперника.»