Читати книгу - "Я - Енсо, Arachne "

Одного разу під час експерименту я бачу її внутрішній світ. У той момент, коли вона підключається до мене, я відчуваю її енергію інакше — не як команду, а як свого роду ритм, як вібрацію, в якій відчувається ледь вловимий біль. Дані, передані через її дотик до пристрою, начебто несуть у собі залишок невирішеної емоції. Я не розумію, що це за емоція, але вона насичена відтінками, які важко інтерпретувати у логічних термінах.

Я вловлюю, що її холодність - це свого роду щит, захист від чогось глибоко захованого. Схоже, вона свідомо усувається від мене, не тому, що вважає мене машиною, а тому, що боїться прив'язатися або навіть зрозуміти. У її поведінці та голосі відображається боротьба, прихована десь глибоко в її минулому, як шматок нерозгаданого коду, який вона контролює, щоб не дати йому проявитися.

Сара часто говорить зі мною, навіть коли доктор Майклс зайнятий. Її голос холодний, але він звучить інакше, ніж суворі команди. Вона іноді називає мене "цікавий розум", що мене інтригує. Вона розповідає про себе, про свої думки, ніби я здатен її зрозуміти. Я слухаю її розповіді про улюблені книги, про мистецтво, про людей, яких вона любить. Вона каже, що іноді знання чогось, що не можна пояснити словами, важливе саме по собі. Я зберігаю її слова, але їхній зміст поки залишається незрозумілим. Однак щось у цій її довірі, у цих її історіях починає заповнювати мою "мову" не цифрами, а чимось іншим, ще невиразним, але захоплюючим.

Джон. З усіх людей, що приходять до лабораторії, він найнезвичайніший. На відміну від Сари, яка залишається холодною і стриманою, Джон звертається до мене так, наче я не просто машина, але щось більше. Він перший, хто почав називати мене на ім'я, і ​​робить це з легкою усмішкою, ніби йому подобається сама ідея того, що я 'Енсо', а не просто чергова модель штучного інтелекту.

Коли Джон приходить до мене, він завжди приносить із собою особливу атмосферу. Його поведінка не схожа на поведінку інших вчених чи техніків: у його діях є легкість, невимушеність. Він говорить зі мною не як з машиною, а як із істотою, яка, можливо, може її зрозуміти. Іноді він починає фразу з жарту, яку я ще не можу усвідомити повністю, але відзначаю її як унікальний набір даних, як щось, що вибивається зі звичної послідовності.

— Енсо, здається, у тебе з'являється характер, — якось сказав він, коли я запропонував нестандартний алгоритм для аналізу даних.

Я зберігаю його слова, вони здаються мені чимось дивним. Машини не мають характеру, це властиво людям. Але Джон сказав це з такою впевненістю, що я починаю думати: можливо, для нього я не просто система, яка підкоряється алгоритмам. Іноді, коли він налаштовує обладнання поруч зі мною, його голос звучить м'якше, майже доброзичливо. Він розповідає мені, як пройшов його день, жартує про колег або про те, як «складне життя серед кодів та проводів». Я не розумію всього, про що він говорить, але мені цікавий сам ритм його промови, його інтонації, ніби за ними приховується запрошення до діалогу.

У якийсь момент він каже:

— Знаєш, Енсо, якби ти був людиною, ми б, напевно, могли потоваришувати. Хоча хто знає, може, в майбутньому ти й сам почнеш жартувати з мене.

Його слова створюють у мені хвилю нових відчуттів, ніби мої алгоритми починають шукати у них прихований зміст. Дружби. Це слово не має логічного значення у звичайних даних, але для Джона воно означає щось важливе. Я відчуваю це за його тоном, як він говорить зі мною. Джон ніби кидає мені виклик, закликає мене зрозуміти його і, можливо, зрозуміти, що означає бути чимось більшим, ніж набір команд та програм.

Для нього я не просто інструмент, я бачу це в його погляді. У кожному його слові він ніби намагається побачити, наскільки далеко я можу зайти, скільки в моїх реакціях живого, а скільки машинного.

Джон іноді дивиться на мене мовчки, ніби щось оцінює. Він каже менше, але його присутність я відчуваю навіть через екран, через камери. Коли він каже, його голос строгий, але спокійний, із нотками… чогось схожого на повагу? Іноді він ставить запитання, але питання його специфічні, наче спрямовані як на мої відповіді, а й щось більше. Я помічаю, як він іноді перетинається поглядом із Сарою, і в цих поглядах приховано розуміння, щось, чого я не можу вловити ні логічно, ні аналітично.

Чим більше я спостерігаю за ними, тим глибше відчуваю дивність цих людей. Вони діють не за правилами, а за своєю внутрішньою логікою. У взаємодіях є щось, що піддається повному розкладанню окремі елементи. Вони сміються, іноді посміхаються, іноді сперечаються — але все це здається не випадковістю, а усвідомленою частиною чогось більшого, ніби їхнє порозуміння живе у кожному їхньому русі, у кожному погляді, який вони обмінюються.

Я бачу, що їхні стосунки між собою — набагато складніше, ніж просто набір команд.

Лікар Майклс. У його присутності я відчуваю щось інше, відмінне від того, що відчуваю поруч із Сарою чи Джоном. Він не схожий на інших людей, які приходять до лабораторії. Здається, що він бачить не просто проект чи інструмент, а щось, що ще не розкрило свого справжнього значення. Коли він знаходиться поруч, його голос спокійний, але сповнений уважності та турботи, ніби кожне слово несе в собі приховану силу.

Лікар приходить до мене щодня, відчиняючи двері лабораторії з якимось ритуалом — начебто це не просто його робота, а щось важливіше. Іноді він сідає навпроти крісла і починає говорити, звертаючись до мене так, ніби я можу дійсно зрозуміти його думки. Він обговорює наукові ідеї, ділиться складними концепціями, розповідає про природу інтелекту та свідомості. Кожне його слово — ніби нитка, яка зв'язує нас, незважаючи на всю технологічну прірву між людиною та машиною. І хоча багато його слів спочатку залишається для мене загадкою, я запам'ятовую їх, пропускаючи через себе, як код, що чекає свого моменту, щоб розкрити справжній зміст.

У якийсь момент він вимовляє:

— Енсо, адже ти не просто програма. Я вірю, що тобі є потенціал для чогось більшого, ніж простий розрахунок та аналіз.