Читати книгу - "Книга друга. Герой Дивли, LesykLab"

Ровендер знову покликав знизу:

- Єва, у тебе все гаразд?

– Так! Я ж сказала! - Закричала та. - А що про Рові? У нього взагалі немає омніпода. І ніколи не було.

– Людям потрібні їхні омніподи для реєстрації у місті. - Хейлі продовжував копатися в ящику. – Правила не я вигадую. Моя справа просто привезти тебе.

- Ну, дякую, - пирхнула Єва і почала спускатися.

- Гей, - зупинив її Хейлі. - Стривай. - І він вручив їй якийсь інший, добряче потертий омніпод. - Стара модель, і я його зламав. Працює ледве-ледь, але раптом допоможе знайти твій.

Єва вихопила прилад у пілота з рук і продовжила спускатись.

До того моменту, коли вона пройшла вантажним відсіком, нагорі вже знову гуркотіла музика. Єва сердито пройшла трапом і покинула «Біжу». Ровендер пішов за нею.

– Щось не так? - Запитав він.

- Просто хочу піти подалі.

Розділ 2. Мати.

Дорогою до табору Єва виклала Ровендеру суть своєї дилеми.

- Тобто пілот Хейлі стверджує, що тебе не пустять до людського села, Нової Аттики, якщо ти не знайдеш омніпод? – уточнив він.

- Типу того, - похмуро буркнула Єва, штурхаючи в сторони камені, що трапляються їй на шляху.

– А яке в тебе взагалі склалося враження про цю людину? – поцікавився Ровендер на вході під зламану арку, де була їхня стоянка.

Єва зволікала з відповіддю - головним чином тому, що до ладу не розуміла, яке ж у неї склалося враження.

- Ну, він нічого, здається ... Я не знаю, - сказала вона, зрештою, крутячи намистину, вплетену в одну з кісок. - У сенсі, він прилетів сюди тільки для того, щоб врятувати нас і відвезти в місто, так? І водночас відправляє мене шукати омніпод, закопаний десь у пустелі, що кишить піщаними снайперами. Чому не можна просто відлетіти? - Вона з шумом вдихнула.

Ровендер зупинився і, взявши Єву за підборіддя, уважно придивився до її обличчя своїми синіми очима.

- Єва, я розумію твоє замішання. Не завжди просто збагнути дух іншого, особливо якщо не знаєш, куди дивитися.

- На вигляд він наче милий, - сказала Єва. – Якщо не брати до уваги замурзання, звичайно.

- Ні, ні, ні. Я не про це, – відповів Ровендер. – Коли ми вперше зустрілися, я гадки не мав, що про тебе думати. І, швидше за все, у тебе були такі ж сумніви на мій рахунок?

- Ти на мене накричав і відібрав омніпод.

Ровендер розплився в посмішці:

- Зізнаюся, я прийняв твій прилад за якусь зброю.

- І потім все товкмачив, що тобі треба йти і що я сама по собі, - продовжувала згадувати Єва. Її тон став задумливим. – А потім ти лишився. І допоміг мені. І допоміг Матр. Я не вижила б тут без тебе.

- Тобто, Єва Дев'ять, часом треба дивитися не те, що говорять, а те, що роблять. Дивись та спостерігай. Так проявляється справжня природа. Розумієш?

Єва кивнула головою.

– Цей Хейлі знає закони твого народу. І він підказує тобі, як легше прижитися у людському селі. – Ровендер крокував далі.

- І що, просто робити, як він сказав? - Запитала Єва.

- Якщо хочеш потрапити до цієї Нової Аттики, тобі слід довіритися хлопчику, поки його дії не переконають тебе у зворотному, - відповів Ровендер.

«Так. Може, Хейлі теж не терпиться відлетіти, - подумала Єва. Їй ніби трохи полегшало. – Він був дуже зайнятий, ремонтував свій корабель».

Вона присіла на крило глайдера Бестіїла і почала накручувати на палець одну зі своїх кісок.

– Але як нам знайти омніпод? Ти ж бачив, що тоді сталося.

– Я розумію. Все це дуже засмучує тебе, – сказав Ровендер.

– Просто не хочу повертатися на те… місце, – зізналася Єва. На неї знову наринули думки про Матр і спогади про напад Бестіїла. – Це надто, я не можу.

Косичка накрутилася так туго, що палець почервонів.

Ровендер відвів чубчик дівчинки убік.

- Ти розповіла Хейлі, що трапилося з твоїм омніподом?

- Ні, - збрехала Єва. – Не хотіла його напружувати. У нього там якийсь ремонт.

Вона хотіла б, щоб Хейлі не вимовляв усього, що він промовив. Вона не хотіла, щоб він вважав її якимось безпорадним «хлопцем». Вона хотіла принести йому свій омніпод і довести, що вона сильна, розумна та кмітлива. Ось тільки цьому не бути. Її омніпод десь усередині жахливого піщаного снайпера.

- Почекай тут, гаразд? - Ровендер узяв свою палицю і натягнув крислатий капелюх.

- Ні, Рові. - Єва випустила косичку з рук.

- Воно варте того для тебе. Отже, і для мене, – заперечив Ровендер, підхопивши свою пляшку з водою. - У нас є час до заходу сонця, так? Я піду туди і подивлюся, чи немає якихось зачіпок.

- А якщо натрапиш на снайпера?

– Зможу захиститись. - І Ровендер витяг з бічної сумки глайдера кобуру з великим звуковим пістолетом. Він сунув зброю за пояс і сказав: - А ти почекай тут і відпочинь поки що.

Єва вручила другу його напівпорожній рюкзак і відрізала:

- Нікуди ти не підеш сам. Я також йду.

– Ну й чудово. Принаймні так я зможу придивитися за тобою.

Єва перекинула сумку через плече. Думки її крутилися навколо недавньої розмови із синім другом.

– Рови?

- Так, Єва Дев'ять.

– Чому ти вирішив мені допомогти? Як ти зрозумів різницю між тим, що я кажу, і тим, що збираюся робити?

Ровендер сів навпочіпки перед нею.

- Що б ми не бачили і не чули, усередині нас завжди є голос, який каже правду, - відповів він і простягнув долоню над серцем дівчинки. - Якщо слухати, що звучить тут, ти ніколи не заблукаєш.

Зле полуденне сонце підсмажувало з'їдені піском руїни древнього міста. підтримкою холодної температури.

- Та тут у житті нічого не знайти, - зітхнула Єва, протираючи очі від піску.

– Терпіння. – Ровендер поставив на її голову свій капелюх і, забравшись на масивний, з'їдений часом уламок металу, підніс до очей підзорну трубу.

Єва вдивлялася в пустелю. Справжнє море піску. І поверхня його хвилюється і ворушиться від вітру, як вода великого озера, де стоїть Лакус.