Читати книгу - "Чого очікувати від повноліття, або верхи на мітлі, Олеся Лис"

Все почалося з того, що моє власне відображення мені підморгнуло.

Ось я стою перед умивальником, розмазуючи по щоках гіркі сльози впереміш з тушшю і тональним кремом, а вже за мить зачаровано дивлюся, як в дзеркалі моє власне праве око повільно кліпає. Причому, справжня я тримаю обидва широко розплющеними.

Здивовано струшую головою і вмикаю холодну воду ― треба вмитися. До того ж терміново. І себе до ладу приведу, і хміль із голови трохи вивітриться. 

Я не фанат “гаряченького” по правді, але сьогодні є привід, і чималий. Після довгих літніх канікул вся наша група нарешті зібралася в гуртожитку. Як не відсвяткувати таку подію? Тим більше, що вже післязавтра почнуться пари, і буде зовсім не до цього. Якби знала, чим веселощі закінчаться, й ноги б моєї там не було. Проте я пішла, і мала сумнівну насолоду споглядати, як на цій самій вечірці хлопець, за яким я сохла весь минулий рік, цілувався з моєю найкращою подругою. 

Знаю, причина банальна і зовсім не варта сліз, але на душі шкребуть кішки, прикро до нудоти. Катька ж прекрасно знала, як він мені подобається.

Нарешті в голові прояснюється. Від сліз трохи щипає в очах, але терпимо. Знову підіймаю погляд на дзеркало. М-да, красуня! Набряклі повіки, червоний ніс і вії тепер світлі й майже невидимі. Тяжка доля альбіноса. Я вже давно вирішила, що тільки-но почну заробляти, не поскуплюся, і нарощу собі шикарні опахала. А поки що косметика наше все.

Віддзеркалення поводиться смирно і більше не бунтує. От і добре ― заспокоююсь. Шукаю в сумочці заповітний тюбик з тушшю і, видививши його, починаю фарбуватися.

─ А хочеш, він буде твоїм? ─ звучить голос із дзеркала, і я від несподіванки тицяю собі пензликом в око.

─ Млін! ─ лаюся крізь зуби, промиваючи око прохолодною водою. 

Випила ж всього на денці, і то, щоб притлумити біль. А як повело. До цього ніколи алкоголь не вживала, не варто було й починати. Схоже у мене добряча непереносність, якщо білочка нагрібає від кількох ковтків.

─ Що ти там? Жива? ─ знову гукає відображення, і я ще про всяк випадок промиваю вуха. Але це не допомагає.

─Інга-а-а, Інга-а-а! ─ гидко тягне на одній ноті. 

Не витримавши, глипаю на себе. Та інша “я” схожа як сестра-близнючка, якщо не більше. Вона широко посміхається, сяючи білосніжними зубами, й дивиться на мене турботливо й співчутливо. Але від цієї усмішки руки вкриваються сиротами.

─ Я збожеволіла, ─ прикладаю прохолодну долоню до розпаленого чола.

─ Ага, ─ веселиться двійник. ─ То ти хочеш?

─ Ну, припустимо, ─ обережно відповідаю.

─ Ось і чудово. Зараз я все владнаю.

─ Почекай ладнати, ─ хитаю головою. Чудернацькість того, що відбувається, не вкладається в голові. Може й тому я досить спокійно вимагаю (просто не вірю у справжність, раптом це сон…) ─ У мене до тебе запитання. І доки ти на них не відповіси, ніякого “ладнати” не буде.

─ Ну, гара-а-а-зд, ─ невдоволено тягне. ─ Питай. Але швидко. Поки Назар із Катькою наодинці в кімнаті не опинилися. Тоді вже буде пізно.

Киваю, намагаючись не думати про те, чим зараз займаються хлопець моєї мрії і моя подруга, а також, чому може бути пізно, коли вони залишаться на самоті.

─ Хто ти? Чому до мене прийшла? І навіщо мені допомагаєш?

─ Ну, ти даєш? ─ хихикає дівчина у дзеркалі. ─ Такий допит влаштувала.

В очікуванні підіймаю брови. Хотіла швидко, от і отримуй. А я поки пощипаю себе непомітно, щоб дійсно переконатись, що це все марення та маячня. 

─ Можеш називати мене Інгою, ─ трохи подумавши, відповідає. Опускає погляд, єхидно всміхається, помітивши, як щипаю себе за передпліччя, і продовжує: ─ Сприймай мене своїм помічником, провідником у цьому світі. Прийшла я до тебе, бо ти відьма і комусь треба тебе вчити, поки сама собі не нашкодила.

На цих словах я трохи зависаю. Яка така відьма? Зовсім я не відьма. Звичайна дівчина. Таких тисячі по світу. Щипки переміщаються з передпліччя на стегно. Болючі, зараза, а сон не кінчається.

─ А допомагаю чому? Вважай це подарунком на день народження, ― хитро мружиться Лжеінга.

І тут я починаю підозрювати розіграш. Ну який день народження? Він у мене у липні був, а зараз кінець серпня.

─ Ось ти й попалася, ─ переможно посміхаюся. ─ Вісімнадцять мені виповнилося двадцять п'ятого липня, а сьогодні тридцяте серпня.

─ Це ти попалася, ─ гмикає дзеркальна дівчина. ─ Ти народилася тридцятого серпня. Та інша дата ― вигадка, спитай у прийомних батьків.

Задумавшись, не помічаю, як починаю гризти ніготь. Передпліччя ниє, стегно теж. Сон продовжується.

Звідки вона знає, що у віці трьох років мене удочерили? Тато й мама не кровні мені, але хіба це важливо? Для мене вони найдорожчі, найкращі та найдбайливіші у світі. 

─ Ну, то що? Я відповіла! Ідемо завойовувати Назара? ─ вривається у мої думки голос двійника.

─ Ідемо, ─ погоджуюсь, не особливо вірячи в успіх. Але уві сні можна, еге ж?

Проведу цьому відьмівському помічнику тест-драйв. А то наплела з три короби, думає, я вуха розвісила.

*** 

Цього вечора Назар стає моїм. Варто мені зайти в кімнату, як його погляд одразу прикипає до мене, наче його дійсно причарували. Він не відходить ні на мить, дивиться тільки на мене, танцює, гладить мою долоню, розмовляє... До кінця вечірки його нав'язлива увага починає напружувати. Навіть не підозрювала, що він настільки нудний та балакучий. Тепер я б із задоволенням віддала його Катьці з усіма тельбухами, але та вся в сльозах втекла з гулянки, як Назар перемикнув свою увагу на мене.

Абияк відкараскуюсь від нав'язливого залицяльника і ледь не тікаю у свою кімнату. А зоставшись на самоті, переводжу подих. Висипаю вміст сумочки на ліжко, тремтячими руками знаходжу маленьке люстерко й з острахом зазираю в нього. Але скільки не вдивляюсь, ні у ньому, ні у великому над умивальниками Інга номер два не з'являється. 

Це був глюк, вирішую. Й несподівано відчуваю полегшення. А що ж до Назара? Може, до нього нарешті дійшло, що я краща за Катьку? Таке ж цілком можливе і без будь-яких відьомських чар.