Читати книгу - "Різдвяні кружляння, Крістіна Лорен"

Я здивовано кліпаю. Велику проблему?

У своїй уяві я щосили жбурляю найближчий предмет, який можу дістати, в його голову.

— Що це, чорт забирай… — починаю, але чиїсь кроки зупиняють мою тираду і захищають Тео від того, аби йому розбили голову чавунною підставкою під гаряче.

Рікі заходить у кімнату, похмуро кидаючи:

— Доброго ранку.

Він бере горня, а я — кавник і наливаю йому, щойно той простягає його в очікуванні, але ми ще й ковзаємо в напрямку стола: наш родинний маленький танок. Рікі вагається, не впевнений, де б сісти, бо Тео неочікувано зайняв його місце, тож відсуває інший стілець та опускається з полегшеним стогоном, потягуючи свою каву.

Я чекаю, поки Рікі це скаже. Заждіть іще трішки. Мейлін Джонс, ти і я — з одного тіста книш. Але слова не лунають. Сплетена руками Тео кишеня холодного мовчання у зазвичай теплому просторі змушує крихітне мерехтіння паніки заіскритися під моїми ребрами. Рікі — король традицій, а я — очевидна спадкоємиця його престолу. Це — єдине місце у світі, де мені не треба запитувати, що я роблю чи хто я, проте минулої ночі ми з Тео відхилилися від сценарію, і тепер усе стало дивним.

Я уважно роздивляюсь його, але він досі не підводить погляду. Лише наминає свої Lucky Charms. Такий собі поганий хлопчисько з похмілля.

Який же покидьок.

Зненацька мене накриває сліпа злість. Невже цього ранку йому забракне духу подивитися на мене? Кілька п’яних цілунків нічого не значать для Тео Голліса, — це як подряпина, яку легко наполірувати. Натомість скидається на те, ніби він навмисно розколупує її ще глибше.

Рікі повільно повертається, щоби поглянути на мене, і його запитальний вираз проникає в зону мого периферичного зору. Можливо, Тео має рацію і я справді перебільшую. Доклавши зусиль, відсуваюся від столу, щоби встати.

— Вип’ю кави надворі. Хочу насолодитися останнім ранком відпустки.

Ось тобі й маєш. Якщо в Тео є бодай одна півкуля мозку, що вже прокинулась і готова до дискусії, він зрозуміє натяк і вийде за мною поговорити.

Але щойно я вмощуюся на підвісне крісло-гойдалку, загорнувшись у пуховик, щільні шкарпетки, чоботи й плед, то промерзаю до кісток. Мені не хочеться похитнути підвалини цього особливого місця, саме тому я ніколи не велася на загравання Тео й не зізнавалася нікому, крім Бенні, що маю щирі ніжні почуття до Ендрю. Міцна, мов камінь, дружба наших батьків набагато старша за будь-кого з нас, дітей.

Ліза з мамою разом знімали кімнату, коли вчилися в коледжі. Тато, Аарон, Рікі й Бенні жили гуртом у напіврозваленому орендованому будинку за межами кампусу; вони називали споруду в старому вікторіанському стилі «міжнародним будинком пива», і на фотографіях це нагадувало щось із комедії «Звіринець»[4]. Після закінчення навчання Аарон переїхав у Мангеттен, де зустрів Кайла Лаєнґа, з яким заручився, і врешті вони усиновили двійнят. Ліза й Рікі залишилися в Юті, Бенні тинявся Західним узбережжям, перш ніж осісти в Портленді. Мої батьки пустили коріння в Каліфорнії, де народилася я, потім Майлз, — малюк-сюрприз — коли мені виповнилося дев’ять. Вони розлучилися три роки тому, і мама щасливо вийшла заміж удруге. Татові… не так пощастило.

Аарон часто говорив, що ця дружба врятувала йому життя, коли його мама й брат загинули в автокатастрофі на першому курсі, а група товаришів зібралася навколо нього, щоб разом провести свята. Навіть з усіма цими злетами й падіннями в житті традиція приїлася: щогрудня у двадцятих числах ми живемо згідно з надзвичайно конкретним і деталізованим різдвяним планом Рікі. Скільки себе пам’ятаю, ми не пропустили жодного разу, — навіть коли мої батьки розлучилися. Той рік був незручним, ба навіть напруженим, але якимось чином проведення часу з названою сім’єю допомогло пом’якшити зміщення в межах нашої кровної родини.

Відпустка завжди була обведена святковим червоним кольором у моєму відліку днів на календарі. Хижка — моя оаза не лише тому, що тут є Ендрю Голліс, але й через те, що це — ідеальна зимова місцина з ідеальною кількістю снігу, ідеальними людьми й ідеальним рівнем комфорту. Ми відсвяткували ідеальне Різдво, і я не хочу нічого змінювати.

Тож невже я все вщент зруйнувала?

Нахилившись, обіймаю свої коліна. «Я — ходяче лихо».

— Ти — не ходяче лихо.

Здригнувшись, підіймаю погляд на Ендрю, що навис наді мною, вишкірившись, із парким горням кави. Роздивившись його обличчя в яскравому ранковому світлі, — пустотливі зелені очі, тінистий натяк на щетину та сліди від подушки на лівій щоці — моє тіло реагує передбачувано: серце немов стрибає зі скелі, а шлунок тепло й повільно тоне в животі. Ендрю водночас той, кого я хотіла побачити прямо зараз, і остання людина, якій я прагнула відкрити те, що мене турбує.

Намагаючись пригадати, який вигляд має моє волосся, натягую плед на підборіддя, пожалкувавши, що не встигла бодай ліфчика надіти.

— Я говорила сама з собою?

— Так точно, — він усміхається, і сонце дужче визирає з-за хмар. Ці ямочки настільки глибокі, що я можу загубити в них усі свої надії та мрії. Клянуся, його зуби сяють. Мов за сигналом, ідеальний каштановий кучерик падає на чоло. «Та ви жартуєте?»

А ще я цілувалася з його братом. Провина й жаль болісно дряпають горло.

— Я розкрила свої плани зі здійснення державного перевороту і переміщення Бейонсе на законне місце нашого безстрашного лідера? — запитую, ухиляючись від відповіді.

— Мабуть, я прийшов після цієї частини, — Ендрю захоплено дивиться на мене. — Я лише почув, як ти називаєш себе ходячим лихом, — є щось таке в його виразі, якесь грайливе мерехтіння, яке я не можу повністю розгадати. Страх притьмом дає мені копняка в сонячне сплетіння.

Я показую на його обличчя:

— Що це в тебе з обличчям?

— А, та нічого, — він сідає поряд зі мною, кладе руки на мої плечі й цілує в маківку. Це достатньо допомагає розвіяти страх, і я намагаюся вхопитися за Ендрю, коли той відхиляється. Якби колись я опинилася в тривалих міцних обіймах Ендрю Голліса, рівень прихильності піднявся б до ступеня насолоди, яку отримуєш, перехиливши склянку води у спекотний день. Я знаю, що ніколи на нього не заслуговувала, — він занадто гарний для будь-кого смертного — але від цього мені не стало хотітися його менше.

Серпанок тривоги знов огортає мене, коли Ендрю, зарившись обличчям у моє волосся, сміється та промовляє моє ім’я.

— Щось ти аж занадто бадьорий цього ранку, — обережно кажу йому.