Читати книгу - "Покохай мене, Юлія Ройс"

Марк виглядає як завжди ідеально. Біла футболка, світлі джинси й та сама усмішка, від якої у мене німіють ноги… 

– Що ти тут робиш? – ігнорую його комплімент.

– Чекаю на Тіма. У нас сьогодні тренування, – пояснює, а я тільки зараз згадую, що це дійсно так. 

Марк разом з моїм братом грають у футбол за університетську команду. Практично кожного дня у них тренування. Навіть у неділю. 

– Ясно, – бурчу і йду до шафи, де знаходиться аптечка. Дістаю її та ставлю на стільницю. 

– Що таке? Ти захворіла? – питає Марк, а я завмираю з блістером пігулок у руці. 

– Це від голови, – кажу. Видавлюю на руку одразу дві пігулки та наливаю в склянку води. П’ю під прямим поглядом Марка і тільки після цього прибираю аптечку та вмикаю кавоварку. 

Я не знаю, про що з ним можна говорити. Насправді у мене багато питань, але всі вони стосуються Злати. Які у них стосунки? Звідки ця руда взялася? Коли вона зникне? 

Звісно, вголос я нічого не кажу і чекаю, поки приготується кава. Коли Марк поряд, я відчуваю себе маленькою дівчинкою, котра не може говорити нормально. Боюсь сказати якусь дурницю, саме тому вирішую, що краще мовчати. 

– Ти довго, – чую голос Марка, а тоді бачу брата на кухні. 

– Не виспався, – сонно протягує. – Було бажання не вставати з ліжка, але тоді тренер розізлиться. Мала, ще мені каву приготуй!

– Я не мала! – бурчу і трохи ніяковію. 

– Правда? Чому ж на тобі піжама з ведмедиками? – Тім регоче, а мені кортить вилити йому на голову свою каву. 

Натомість готую каву і для брата, а свою чашку забираю і йду у вітальню. Сідаю на диван підібравши під себе ноги та розблоковую телефон. Сьорбаю каву і переглядаю соцмережі. Коли мені на очі потрапляє фото з профілю Марка, серце на мить завмирає і стає боляче дихати. 

На фото він зі Златою. Вони обіймаються і широко усміхаються в камеру. Фото не підписане, але тут і не треба нічого писати. І так все зрозуміло. 

– Привіт, люба! – у вітальні з’являється мама, а я одразу блокую телефон і натягую на обличчя усмішку. 

– Привіт! 

– Щось сталося? Ти наче розгублена, – мама сідає поруч зі мною й уважно розглядає. Тільки вона бачить мене наскрізь. Немає сенсу нічого приховувати. 

Знову вмикаю телефон і показую їй фото. На очі навертаються сльози, і мама миттєво мене підтримує, міцно обіймаючи. 

– Люба моя, – шепоче і гладить по спині. – Не завжди буває так, як ми хочемо. Треба змиритися. Навколо так багато хороших хлопців. 

– Мене не цікавлять інші хлопці, – кажу дещо сердито. 

– Я розумію, але ти робиш собі боляче, – мама продовжує. – Це перша твоя серйозна закоханість і вона ніколи не мине безслідно. Тобі варто навчитися жити з нею. 

– Не думаю, що це можливо, – зітхаю. – Але дякую, мамо. 

Я рада, що маю можливість поділитися з нею цим. Не скажу, що стало краще, але трохи попустило. 

– У тебе сьогодні тренування? – питає мама. 

– Так. Після обіду, – кажу. 

– Відвезти тебе? 

– Ні, мене Вадим забере, – відповідаю. – Не варто хвилюватися. 

Мама цілує мене в лоба і залишає вітальню, а я допиваю каву і несу чашку на кухню, де вже нікого немає. 

Мій брат Тимофій вже багато років займається футболом, а я – танцями. Пам’ятаю, як мама вперше привела мене в танцювальну студію. Спочатку мені подобалося, потім я хотіла кинути все це, але не змогла. Тепер танці стали частиною мого життя. Як і Вадим, мій постійний партнер. 

Одягаю лосини та довгу білу туніку. Волосся збираю у хвіст і роблю легкий макіяж. На ноги кеди і я готова. Залишилося дочекатися на Вадима. 

Як тільки думаю про нього, телефон сповіщає про нове повідомлення. Це він. Вже чекає мене біля воріт. 

Одягаю сумку через плече, кидаю туди телефон і залишаю будинок. Останнім часом я по новому полюбила тренування, вони допомагають викинути все зайве з голови. 

Відкриваю хвіртку і бачу знайому чорну Ауді Вадима. Він живе на моїй вулиці, і на тренування ми практично завжди їдемо разом. А ще Вадим навчається в одній групі з Тимофієм і Марком, але з ними він практично не спілкується. 

Немає нічого спільного у футболістів з танцюристом… 

Вадим чекає в салоні, тому відкриваю передні пасажирські двері й падаю на сидіння. 

– Привіт! – усміхаюсь другові, і він робить те ж саме. 

Вадим – блондин з блакитними очима. У нього гарне тіло завдяки постійним фізичним навантаженням, але не таке м’язисте, як у Марка. 

– Привіт! – відповідає і скеровує автівку на дорогу. – Ненавиджу тренування в неділю.

– А я люблю, – усміхаюсь йому. – У тебе щось сталося? Чому без настрою? 

– Та так, – Вадим не хоче говорити, тому я не наполягаю. 

У нас хороші стосунки, але до близьких друзів не дотягуємо. Я не лізу в душу до нього, а він до мене. Зате нам добре в парі танцювати, і це найголовніше.