Читати книгу - "Таксі для тіней, Янина Кап (Зоя Маг)"

Машина повільно ковзала по мокрому асфальту, розрізаючи дощ, що здавався нескінченним. Краплі билися об скло, ніби хтось безупинно стукав у вікно кінчиками пальців. Ритмічно, але не рівномірно. Іноді швидше, іноді повільніше. 

Андрій сидів за кермом, стискаючи його так, що пальці стали білими. 

**"Вологий відбиток. Дитяча рука…"** 

Ця думка не відпускала. Вона залипла, мов жувальна гумка на підошві, тягнулася за ним із кожним кроком, із кожною милею. 

**"Вона ж була одна. Була?.."** 

Дощ ставав усе густішим, ніби ніч вирішила остаточно стерти будь-які сліди, знищити обриси міста. Світ замикався в маленькому просторі авто, де єдиним джерелом світла залишався навігатор, що мерехтів блідим світлом. 

**"Наступний пасажир. 20:12. Кінцева зупинка."** 

Кінцева. 

**"Що означає *кінцева*? Це останній пасажир? Чи остання зупинка для мене?"** 

Мотор глухо воркотів, а машина плавно ковзала в пітьму. 

Попереду ледь вимальовувалися контури будинків — покинуті, чорні, мов пусті шкаралупи. Деякі вікна були забиті дошками, інші — порожні, наче темні очі, що дивляться в нікуди. 

**"Це місце виглядає знайомо…"** 

Дорога вела далі, і раптом він побачив її. 

**Фігуру.** 

Ледь помітну в дощі. Вона стояла під самотнім ліхтарем, світло якого вже згасало, блимаючи. 

Чоловік. Високий, худий. Довгий темний плащ прилип до тіла від дощу. Капелюх низько насунутий на обличчя. 

Андрій повільно зупинив машину. 

**"Це він. Я бачив його. У вікні офісу. Його відображення."** 

Чоловік не рухався. Просто стояв. Немов чекав. 

**"Не виходь. Не говори з ним."** 

Але рука вже тягнулася до дверної ручки. Кляті двері знову заскрипіли.

Вітер холодом увірвався всередину. Повітря стало важким, сирим. Ніби розчиненим у ньому був пил і попіл. 

Чоловік повільно підняв голову. 

Обличчя залишалося в тіні. Лише виблискували очі — тьмяно, без світла, мов дві застиглі краплі нафти. 

**Тиша.** 

— **"Що ти хочеш від мене?"** — голос Андрія прозвучав тихо, глухо. 

Чоловік нахилив голову трохи вбік. Ледь помітно. 

**"Я вже тут."** — голос був тихим, але слова впали в повітря, як камінь у воду. 

Андрій мимоволі відступив на крок назад. 

**"Він не сідає. Чому не сідає?.."** 

Чоловік повільно підняв руку і вказав у темряву за Андрієм. 

**"Це не я. Ти повинен забрати його."** 

**"Його?.."** 

Андрій обернувся. 

Темрява. Порожнеча. 

Але тоді він побачив.

Хлопчик. Стояв біля старого дерева. Маленький, худий. Зайчик із обірваним вухом висів у нього в руці. 

Очі дивилися прямо на Андрія. Без емоцій. 

**"Це ж він… Це його відбиток."** 

**"Ні. Це не може бути…"** 

Андрій зробив крок уперед. 

**"Ти... ти загубився?"** 

Хлопчик мовчав. Лише ледь хитнувся вперед. 

**"Не підходь. Не роби цього. Просто сядь і їдь."** 

Але ноги самі понесли вперед. 

**Шурхіт листя.** 

Дощ стікав із гілок, падаючи на нього, холодний і липкий. 

Хлопчик мовчки підійшов ближче. Підняв зайця і простягнув Андрієві. 

**"Візьми."** 

Рука сама потягнулася. Пальці торкнулися мокрої тканини. 

**І все навколо завмерло.** 

Дощ стих. Вітер зник. 

Тиша. Абсолютна. 

Андрій стояв у пітьмі, тримаючи іграшку. Хлопчик дивився на нього. 

**"Це твоя кінцева."** — голос позаду. 

Він різко обернувся. Чоловіка в капелюсі вже не було. 

Навігатор у машині спалахнув останнім повідомленням: 

**"Далі дороги немає."** 

---

Машина стояла тиха, нерухома. 

Дощ повернувся. Повільно, важко. 

Андрій дивився на зайця в руці. Його шкіра була холодна, як камінь. 

**"Що я зробив?.."**

---