Читати книгу - "Відкинуті Богом, Олексій Михайлович Волков"

Голос отця Никодима перейшов на крик, і він, вихопивши палицю в Євстафія, заходився ще більше лупцювати Лук’яна.

***

— Михайле, брате мій!

— Збери зо два десятки своїх хлопців, — рвучко повернувся той. — Неспокійно тепер. Мушу їхати до короля.

— Ну, слава тобі, Господи, — перехрестився Іван. — Я вже було, думав…

— А ти думай, добре робиш, — осадив його, наче коня, Михайло. — Ще нічого не вирішено. Ти — воєвода Київський. Усе чув? От і думатимемо разом.

— А… твоя варта? — наче згадав воєвода. — Залишаєш?

— Моя варта завжди зі мною. Твої поскачуть позаду, дивитимуться, чи хто не стежить. Зрозумів?

Михайло сів і заплющив очі. Думи накрили з головою. Найдоцільнішим виходом здавалося закувати гінця у кайдани й везти до Вільна, ще раз підтвердивши таким чином власну відданість королю. Гарно. От тільки… Чим рік король Ягеллон мав менше й менше ваги у державних справах. Натомість зростала кількість різних сеймів та сеймиків. Польська та литовська шляхта, не надто мирячись між собою, разом не любила русинів, дедалі більше наступаючи на їхні порядки та звичаї. І тут не врятує ніяке католицтво, будь ти хоч тричі католиком. Острозького терплять через багатство, в якому зрівнятися з ним ніяк не світить. А життя королів, як відомо, непевне. Глинський це добре розумів. І слідом за королями зазвичай падають їхні фаворити. Що ж тоді? Виходить, правий гетьман? За великим рахунком правий. От тільки, говорячи про Київську державу, бачить у ній насамперед себе, не інакше. Тут не буде поступок. То як учинити?

— Їдь до короля, брате, — проказав Іван. — Посла у кайдани — і до Вільна. Так певніше. Довше проживемо.

Михайло ж мовчав, розмірковуючи про своє. Воно здавалося близьким. У Київській державі потрібна залізна рука. Та, що змусить мовчати зацьковану руську знать, яку язик справді не повертався називати шляхтою, та, що збудує сторожові фортеці аж на самій Вкрайні — межі Дикого поля, перетнувши шлях татарським набігам, та, котра зуміє кому треба дати відсіч і з ким треба — домовитися. Та, що зуміє втілити у життя цього бидла порядки, бачені за морем. Отака рука.

Але чому Острозький?!

— Гінці нехай живуть у покоях, і стежте за ними ретельно, — зрештою мовив Михайло. — Не знати, скільки їх іще вештається по корчмах або сидить у торгових рядах, пильнуючи твій двір. Князь Костянтин — хитрий лис.

Брат Іван добре вмів слухатися, та не народжував розумних думок. Схопивши посланця зрадника, Глинський таким чином ставав у ряди ворогів Острозького, а це було також погано. Справді, хтозна, як усе повернеться наступного літа, а може, ще й раніше.

Важкі думи дедалі більше нагромаджувалися у голові князя Михайла, не даючи шляху одна одній, наче їм ставало тісно. І переварити усе це швидко було ой як важко. Не наробити дурниць згарячу — ось що головне. А шлях до Вільна не такий близький. Отже, знайдеться час і для цього.

Зупинившись у темному кутку покоїв, Михайло торкнувся вдягнутої на поставу кольчуги. Хтозна, чи довго їй тут висіти. Обладунки заворожували, вони змушували усвідомлювати власну силу, водночас підштовхуючи до хибних думок. Обидва шляхи вели до слави й багатства. Та з кожного можна було впасти у прірву. Пальці стиснули залізо, а голова, похилившись, торкнулася чолом холодного шолома, наче заспокоюючи усе те, що нуртувало у ній.

***

На березі, за яким щодня сходило сонце, річка Бог утворювала заплави, густо порослі лататтям. Глибина тут рідко сягала шиї людини середнього зросту, вода добре нагрівалася, й у теплі дні риба вирувала під лататтям, збираючи всіляку їжу.

Саме там останній рік розставляв ятері Данило. Забиваючи жердини у дно, він влаштовував плетений з лози ятір, а потім поступово доставляв крила, що за місяць перегородили мало не пів заплави. Спритний парубок працював удень і вночі, від чого все більше й більше риби, стукаючи носами у загорожу, поступово потрапляли до величезного кошика, який Данило звільняв раз на тиждень, коли дядько його, Степан Тиш, споряджав віз та їхав до Брацлава. Данилові, щоправда, припадала при цьому невелика частина прибутків, та парубок не надто переймався, адже жив у своїх, і його, сироту, годували й одягали.

Ближче до осені риби поменшало, а та, що ловилася, здрібнішала так, що не було з чим їхати на ярмарок. От тоді-то запідозрив Данило лихе. Але усе його плетення залишалося цілим, а витягти рибу іншим шляхом було неможливо. Данило вартував чотири ночі. А на п’яту…

Щойно починало розвиднюватися, вуха його зачули слабкий плюскіт. Ось коли! Вичекавши, щоб очі почали хоч трохи розрізняти очерет і латаття, він скочив у довбанку й відіпхнувся веслом. Дихання його переривалося від люті та напруги, а човен не плив — летів зарослою гладдю заплави.

Ось хто…

Голова, що розгублено застигла серед латаття, викликала новий приплив люті. Чихоня. Виходить, не доведеться робити засідку біля обійстя Вістуні, збурюючи навколо себе образливі чутки.

— Ну, ну… — загрозливо мовив Данило, випростуючи коліна.

Поза всяке бажання, Лук’янові не було куди подітися. До берега далеко, а тут пірнай-не пірнай… не видра.

— Так-так. Гарно… Наївся риби? Зараз наїсишся.

— А що мені робити — з голоду здихати разом із матір’ю? — вигукнув Лук’ян. — Ти наші луки чисто викосив! Мусили корову віддати. Їсти що? Скажи!

Угамселити його веслом по голові — перше, що спало на думку. Та хіба так цікаво? До того ж, Чихоня тримав на поверхні води міцний плетений кошик, в якому вже билося кілька рибин. Його рибин. Не бажаючи втрачати хоча б таку здобич, Данило нахилився, збираючись затягти це нещастя разом із кошиком у довбанку. Та сталося несподіване — Чихоня схопився руками за її край, і перш ніж парубок устиг хапнути у жменю худу шию, човен хитнувся. Крок назад виявився дуже невдалим, і за мить розлючений месник полетів сторчголов у воду.

Руки обох запрацювали одночасно, а неймовірна лють, здавалося, мала наздогнати Лук’яна і без допомоги потужних рук. Та не так сталося, як гадалося. Загрібаючи мало не до дна, Данило поступово розумів, що відстає. Маленьке, але худе та прогонисте тіло Лук’яна наближалося до берега швидше, ніж Данилова гора м’язів. Той, хто справді плавав, наче риба, не міг зловити якесь недомучене цуценя. Данило гарчав, роблячи неймовірні зусилля, і таки поступово наближався до крадія.

Бракнуло простягнутої руки. Біля самого берега Данило спробував устати, але тут виявилося глибоко. Рука його зловила повітря. А Лук’ян розчинився у