Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

Частина 1
КОРІ

Неприйняття

Дім — це не завжди місце. Іноді це люди,

яких ти втратив, мрії, які не здійснилися,

або життя, якого ти так і не знайшов.

Але справжній дім завжди знайде тебе,

навіть якщо ти забув, як його шукати.

Кембридж — старе англійське місто, ідеальне для тих, хто мріє про освіту. Тут усе дихає атмосферою студентського життя: мальовничі кампуси, стародавні сади, затишні парки. Але для мене цей світ залишався недосяжним. Я весь час дивилася на нього збоку, мов на виставу, де мені не дісталося ролі.

З дитинства я мріяла про факультет біології. Рослини завжди були для мене не лише цікавістю, а частиною життя. Годинами я могла читати про їхні особливості, малювати в блокноті, робити замальовки листків і пелюсток. Але життя не дає подарунків просто так. Хороші оцінки в школі не відкрили мені двері в університет. Фінансові можливості — тим паче.

Моя робота офіціанткою в маленькому ресторанчику «Харбор» забирала всі сили. Зарплата була невелика, чайові — мізерні. Але мене прийняли без досвіду, і цього було достатньо.

Я поставила тацю на столик, де сиділи двоє студентів. Вони виглядали так безтурботно, ніби перед ними був відкритий цілий світ. Один із них, розмахуючи ручкою, креслив щось у блокноті. Мабуть, план курсової. Я почула слово «ботаніка», і моє серце на мить стиснулося.

На столі лежала книга — «Гостролистий» Теона Макіавеллі. Та сама, яку я так хотіла придбати. Але замість цього я вибрала дешеві кросівки на розпродажі. Зітхнувши, я повернулася до своєї роботи.

Коли зміна закінчилась, я перевірила повідомлення. Від Джейдена не було відповіді. Я запитала, чи зустрінемось сьогодні, але, схоже, мені доведеться йти додому пішки. Не хотілося витрачати щойно зароблені гроші на таксі з подвійним тарифом. Останнім часом Джей був дуже зайнятий: лекції, вечірки, друзі. Хто я така, щоб перешкоджати цьому? Просто дівчина, яка працює офіціанткою. Я могла тільки мріяти, про таке життя, як у нього, поки подавала каву й прибирала зі столів. Та Джейден залишався найкращим, що я мала. Я знала, що він завжди підтримував мене, але останнім часом ми бачилися все рідше. І з кожним таким вечором я починала сумніватися, чи взагалі потрібна йому? Бо він точно потрібен мені.

На дворі була глибока ніч, але вуличні ліхтарі яскраво освітлювали дорогу. Я вже звикла і не боялася нічних кварталів міста. Вони здавалися такими звичайними, як і я.

З неба почав лити дощ. Він був занадто холодним для такої теплої ночі, і я відчула, як він освіжає мої думки.

— І де ж тебе носить, Джейден? — подумала я.

Я накинула на голову легку куртку, намагаючись хоча б трохи захиститися від зливи, але марно. Вода заливала обличчя й капала з волосся.

Вулиця була майже порожня, ліхтарі миготіли, як старі лампочки, а дощ перетворював асфальт на чорне скло. Вода з калюж відбивала викривлене світло, змушуючи мою уяву викликати моторошні образи. Я бігла швидко, намагаючись не озиратися, але несподівано відчула в повітрі щось дивне — легке тремтіння, наче хтось невидимий дивився на мене з-за спини.

Я перебігла через калюжі, поки не побачила знайому конструкцію — стару дитячу пісочницю з дахом у формі грибочка. Зупинившись під нею, я глибоко вдихнула. Дах був маленький, але дощ більше не лупив по голові, а лише стікав по краях, як по велетенському капелюшку.

Я присіла на край пісочниці, опустила голову на коліна й обійняла себе руками, щоб зігрітися. Одяг прилип до шкіри, а мокрі пасма волосся спадали на обличчя. Не вистачало ще й захворіти, особливо зараз, коли я нарешті зібрала гроші на перший внесок за оренду. Жити з тіткою я більше не могла. Вона постійно нагадувала, що я вже доросла і повинна бути самостійною. Вона мала рацію, але щоразу ці слова боляче вражали мене, адже я й так усе тягнула сама.

Поруч було чути, як вода стікала в труби, а гойдалки скрипіли від поривів вітру. Двір здавався порожнім, але я не могла позбутися відчуття, що за мною стежать. Серце билося в горлі, гучно й болісно. Закривши очі, я намагалася заспокоїтися, але страх залишався.

Повільно визирнувши з-під грибочка, я побачила лише пустий двір. Коли злива вщухла, я не витримала й кинулася бігти. Мої кросівки хлюпали водою, а мокрий асфальт виблискував під тьмяним світлом ліхтарів.

Ми з тіткою Елоїзою жили в старій двокімнатній квартирі. Наш п’ятиповерховий будинок здавався вічним, як і його мешканці, більшість із яких були ровесниками цих стін. Під’їзд зустрічав запахом клею й застояного повітря. Як завжди, я відчинила вікно, щоб провітрити. У коридорі на стертій підлозі стояв котячий лоток із наповнювачем і кілька старих коробок. Вони нагадували мені про те, як сильно я хочу звідси зʼїхати.

Двері нашої квартири скрипіли так голосно, що здавалося, вони навмисно привертають увагу. Я відкрила їх повільно, майже безшумно, хоча розуміла, що це марно. Зранку тітка все одно буде читати мені нотації. Вона знову скаже, що я розбудила її своїм поверненням і що не варто вештатися ночами. Я мимоволі скривилася, уявляючи її зморщене від невдоволення обличчя.