Читати книгу - "Крізь темряву до світла, Aira Molen "

Я стояла перед дзеркалом, поправляючи свій стриманий, на перший погляд, беземоційний вигляд. Ще не повністю усвідомлювала, що цей день змінить усе моє життя. Сьогодні я закінчила школу — важливий етап, до якого йшла так довго. Але… мама. Мама, яка завжди була для мене головним авторитетом, і водночас найбільшим обмеженням.

— Ти ще не готова до університету, — ці її слова постійно звучали у моїй голові. Вони були наче вирок без права на апеляцію. Я бачила її холодний, незламний погляд, коли мова заходила про моє майбутнє. Я хотіла вчитися, відкривати нові горизонти, мріяла про незалежність і кар’єру. Але всі мої прагнення розбивалися об її рішучість.

Залишався один варіант — робота. Влаштуватися продавчинею в маленький магазин на розі вулиці стало для мене своєрідним порятунком. Це була хоч якась свобода, хоча б кілька годин на день без маминого контролю та вимог, які лягали важким тягарем на мої плечі.

Перша зарплата принесла мені відчуття перемоги. Я вперше за довгий час відчула себе людиною, а не дитиною, яка живе під чиїмось контролем. Але це тривало недовго. Коли я повернулася додому, мама забрала гроші — "на погашення боргів". Жодних дрібних радощів, жодних маленьких перемог, які могли б хоч трохи підняти мій дух.
— Ти повинна допомагати, ти ж частина родини, — казала вона це так, наче це була звичайна річ. Але для мене це ставало все важчим і важчим.

Часто я сиділа біля вікна, спостерігаючи за однолітками. Вони гуляли в парках, сміялися, обговорювали нові захоплення, будували плани. Я ж стояла ніби за склом, спостерігаючи за цим життям, якого не могла торкнутися. Я хотіла бути такою ж — мати вибір, право на маленькі радощі, на мрії. Але моє життя стало в’язницею. В’язницею, побудованою не моїм вибором, а маминими рішеннями.

Часом я відчувала, як відчай стискає моє серце. Я намагалася говорити, питати, чому так, але кожна моя спроба розбивалася об стіну нерозуміння. З кожним днем мені здавалося, що моя воля поступово тане, а світ навколо стає ще тіснішим і похмурішим.

І все ж у глибині душі жевріла іскорка надії. Я не могла залишити все як є. Я мусила знайти спосіб змінити своє життя. Сидячи у своїй кімнаті, я дивилася на її порожні кути, де не було жодного відбитка моєї душі, й вирішила: якщо не сьогодні, то завтра я знайду вихід.

Моя робота давала мені хоча б кілька годин свободи від дому, але я все одно не могла позбутися відчуття, що мій світ обмежений вузькими рамками. Часто, стоячи за касою, я мріяла. Мріяла про університет, нових знайомих, про свободу. Я уявляла себе незалежною, без страху за майбутнє. Але, повертаючись додому, я знову натикалася на реальність.

Мама зустрічала мене своїм холодним поглядом, ніби я вже втратила право на будь-які мрії.
— Ти хочеш цього? Це було б чудово, але не для тебе. Ти повинна думати про родину, — казала вона, ніби я була лише частиною її плану, а не окремою людиною.

Та навіть у найважчі моменти я трималася за думку, що колись усе зміниться. Кожного разу, дивлячись на свій заробіток, я бачила у ньому маленьку перемогу. Ця перемога давала мені сили йти далі. І навіть якщо шлях був темним і невідомим, я знала: я не зупинюся, доки не знайду світла.