Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

Камілло

Вона дивилася на мене в повному здивуванні, ніби я запропонував їй стати співучасницею ще одного чергового злочину. Її очі широко розкрилися, а на губах завмерло нерозуміння, змішане з тривогою.

— Що? — ледь чутно прошепотіла вона, повністю втративши дар мови.

— Так, ти не помилилася, — я продовжував, стримуючи іронічну усмішку. — Мені потрібна дружина. І у нас є приблизно доба, щоб усе вирішити.

— Але... чому саме я? Ми ж навіть не знайомі...

Я відкинувся назад і кивнув, немов у відповідь на її здивування.

— Тому що, — я знизав плечима, через біль, продовжуючи невимушено дивитися на неї. — Ти зараз тут і саме ти збила мене. І, здається, ти не хочеш, щоб поліція дізналася про цей інцидент, так?

Вона нервово проковтнула і знову похитала головою.

— Так, але...

— Тоді все просто, — я усміхнувся, хоча й розумів, що мій план звучить як абсолютне безумство. — Ти допоможеш мені розібратися з цією проблемою, а я допоможу тобі залишитися тут легально. Ну що, угода?

— Я не… — вона спробувала щось сказати, але я не дав їй завершити.

— О-ох, Mamma Mia! — з відчаєм вигукнув я, заплющуючи очі й зітхаючи. — Мені просто потрібні фіктивні стосунки. Розумієш? Мій тато вбив собі в голову, що я маю одружитися з моєю колишньою, яка, чесно кажучи, мене неймовірно дратує. Але проблема в тому, що всі мої знайомі подруги вже в курсі цього маразму, і вони не погодяться грати цю роль. Тим паче, їх усіх знають мої рідні, і вони взагалі не в захваті від них. Тому мені потрібна нова дівчина, яка зможе переконливо зобразити мою наречену. Тим більше, що тебе зараз можна шантажувати чим завгодно. Ти ж не хочеш, аби всі дізнались, що тільки що тут….

Не встиг я договорити, як раптом відчув різкий, несподіваний удар. Незнайомка зі всією силою ляснула мене по щоці. Біль пекучою хвилею пройшовся по обличчю, а щока одразу ж почервоніла.

— Ти що, взагалі здуріла?! — вигукнув я, хапаючись за обпалену щоку.

— Я не дозволю тобі так просто мене шантажувати! — різко відказала вона, і в її очах блиснула непохитна впертість. Її погляд був сповнений такої холодної люті, що я на секунду справді знітився.

— Та послухай! — я намагався стримати роздратування, відчуваючи, що втрачаю контроль над ситуацією. — Я пропоную тобі чудову угоду! Тобі просто треба удавати, що ми зустрічаємося. Можливо, навіть зіграємо фіктивне весілля. Завдяки цьому я доведу батькові, що в мене вже є серйозні стосунки, і він залишить мене в спокої з тією… Агатою. А тобі — італійське громадянство. Що тут незрозуміло?

Вона стояла переді мною, все ще тяжко дихаючи після свого імпульсивного жесту, проте в її погляді я побачив щось нове — суміш нерішучості й цікавості, які боролися одна з одною.

— І ти думаєш, що це спрацює? — нарешті з недовірою запитала вона, оговтавшись.

— Чому б і ні? — я спробував всміхнутися. — Це всього лише гра. Ти ж граєш мені на руку, а я тобі на твою. Ти залишаєшся тут, я позбуваюся своєї проблеми. Просто удавати, що ми пара. А потім... кожен займається своїм життям.

Вона на мить замислилася, здається, вагаючись між своїми принципами й бажанням знайти спосіб залишитися. Її обличчя змінилося, серйозний вираз почав згладжуватись.

— Гаразд, — нарешті промовила вона тихо, ледь чутно, але в її голосі звучала рішучість. — Але більше жодних шантажів. І жодних справжніх почуттів. Це лише домовленість.

Я гучно засміявся, здивовано глянувши на дівчину.

— Які справжні почуття? Ти справді гадаєш, що я закохаюсь в тебе? — перепитав я, заперечно похитавши головою. — Ти така ж погана жартівниця, як і водійка цього драндулету!

Нарешті приїхала швидка, і ми з незнайомкою не обмінялися більше ані словом. Рука продовжувала нестерпно боліти, і кожна секунда здавалася тортурами — здавалося, ніби хтось раз за разом б’є по ній чимось важким, роблячи біль дедалі пекучішим, наче все лише погіршується. У голові шуміло, і я молився, щоб цей день закінчився якомога швидше.

Після обстеження я повільно вийшов з кабінету лікаря, потираючи своє обличчя вільною долонею, і я навіть не очікував, що вона все ще буде тут.

— Гадав, ти вже втекла, — пробубнів я, не приховуючи свого роздратування. Її присутність зараз мене дратувала, але я відчував і якусь дивну втіху від того, що вона не зникла безслідно.

— Я винна перед тобою, — тихо відповіла вона, підходячи ближче, майже несміливо. В її очах було щось, чого я не міг прочитати — чи то каяття, чи то страх, чи, можливо, просто нервове напруження. — Як рука?

Я злісно видихнув, намагаючись залишити хоч краплю самоконтролю, хоча роздратування вже кипіло всередині.

— Тріщина, — відповів я крізь стиснуті зуби, натягнувши саркастичну посмішку і показуючи їй закутану в гіпс руку. — Подобається гіпс?

— Мені шкода...

— Шкода? Шкода, що в мене тепер рука в гіпсі? — роздратовано кинув я, не знімаючи з неї погляду. — Мені за місяць виступати на чемпіонаті! Це головна рука, розумієш? Якщо вона досі буде в гіпсі, я пропущу змагання. Я не можу дозволити собі втрачати стільки часу! Це ж місяці підготовки — просто коту під хвіст!