Читати книгу - "Минуле яке нас міняє, Sava"

Глава 4: Несподівана зустріч

Ірен зазвичай не любила їздити в маршрутках. Це було їй не по душі: тісно, галасно, і завжди з кількома людьми, що примудрялися порушувати її особистий простір. Але того дня вона була змушена сісти в одну з таких маршруток, спішачи на зустріч. Вона обрала місце біля вікна, намагаючись не звертати увагу на шум, що огортав її. За вікном неспішно пропливали знайомі вулиці, а думки Ірен блукали деінде, поки вона не помітила його.

Вадим стояв біля дверей маршрутки. Він був одягнений у чорну куртку, виглядав так само, як і в школі — спортивно, впевнено, але його очі, ті самі голубі, здавались тепер глибшими, як бездонні озера. Кілька секунд, коли він ступив в салон і їх погляди зустрілися, усе ніби зупинилося. Вона не могла повірити своїм очам. Його погляд, хоча і був спокійним, ховав у собі якусь непевність, сумнів. Ірен відчула, як її серце забилося частіше. Той самий Вадим, котрий колись був її першим коханням, і про якого вона намагалася забути, раптово знову був тут, поряд.

Тривога, що раніше була у її серці, змішалася з деяким збентеженням. Вона не могла зрозуміти, що саме змушує її хвилюватися — чи це була проста зустріч старих знайомих, чи щось більше, що залишилось у глибині душі, пережите за роки, які пройшли.

Вадим, бачачи її, відчув, як його серце завмирає. Він впізнав її відразу, хоча й виглядала вона тепер зовсім іншою. Та сама Ірен з тих незабутніх шкільних часів, тільки тепер вона була старшою, ще красивішою. Погляд на її обличчя і раптова зустріч викликали в ньому безліч спогадів — сумних і теплих одночасно. Вони були незавершеною історією, яку він намагався забути, і яка тепер поверталась у його життя з новою силою.

Кілька хвилин між ними панувала мовчазна напруга. Вадим не міг вирватися з її погляду, хоча і намагався. Ірен намагалась не дивитись прямо на нього, але зрозуміла, що не може відвести очей. Ті самі почуття, що колись було забороненим плодом, знову повернулися в її душу. Вона почувала, як її розум намагається пояснити те, що відбувається, але серце відразу ж заперечувало ці думки. Вони ж не повинні зараз почувати щось одне до одного.

Маршрутка була заповнена людьми, але між ними витає дивна тиша. Тільки один звук — їхні серця, які бились однаково швидко, лише на різних відстанях. Вадим тихо покашляв, намагаючись порушити незручність, що панувала між ними.

— Привіт, — сказав він, намагаючись звучати не надто хвилююче. — Давненько не бачилися.

Ірен, повернувши голову в бік, відповіла мимоволі, не зберігаючи того спокою, до якого прагнула:

— Так... Давненько... Ти... як? — запитала, але її голос прозвучав настільки невпевнено, що вона сама здивувалася.

Вадим усміхнувся. Та сама усмішка, від якої її серце ставало теплішим.

— Я... йду до нової роботи, — відповів він, хоча й не був упевнений, що саме сказав. Знову відчував той самий потяг, який був у їхніх стосунках ще у школі. Та згодом він додав: — А ти?

Ірен задумалась, намагаючись сформулювати відповідь, бо думки метались у голові. Вона не хотіла зізнаватися, що вона теж просто хоче пройти це життя, не думаючи про минуле. Але в той момент, коли їх погляди знову зустрілися, Ірен зрозуміла, що це вже не просто випадкова зустріч.

— Я... теж працюю, — сказала вона, намагаючись стримати нерви. — Не дуже далеко звідси.

Вадим знову усміхнувся, а потім нахилив голову.

— Може, вийдемо разом на наступній зупинці? — запитав він. Його голос звучав спокійно, але в ньому було щось інше. Той самий тягар, що виник при кожній зустрічі з нею. Вадим не мав у своєму житті жодної жінки, яка б залишала після себе такий слід.

Ірен вагалась. Вона могла б просто відповісти «ні» і забути про це. Але в її серці піднімалася хвиля емоцій, що не давала їй змоги залишити це так.

— Добре, — сказала вона тихо.

Вони вийшли на зупинці і, мовчки йдучи один за одним, відчували, як між ними знову виникає невидима нитка, що з’єднує їх. Знову все починалося. І що б це не було — це не можна було просто так залишити.