Читати книгу - "Патя в світі Галілео. Боротьба за виживання, Любава Олійник"

Взявши мене за руку, Гліб сконцентрувався, і я відчула тремор у тілі. Ніби тисячі маленьких мурашок бігають по шкірі, викликаючи дивне лоскотання.

— Заплющ очі, так легше, — промовив він тихо, і я відчула тепло його дихання на своєму обличчі.

Я встигла зімкнути повіки якраз вчасно, пронизливе світло різало навіть через заплющені очі, немов хтось увімкнув надпотужну лампу прямо мені в мозок. Запаморочилося, і я відчула, як земля зникає з-під ніг.

За мить ми опинилися у якомусь божевільному сюрреалістичному світі, що нагадував дивовижну ілюстрацію з науково-фантастичного роману.

Небо було як і на землі безкрає та чисте, але відблискувало різними кольорами: від ніжно-рожевого до яскраво-фіолетового. Чи то захід сонця, чи то схід, розібрати було неможливо. На небі нависали доволі близько кілька супутників чи місяців, здавалося, що їх можна торкнутися рукою з найвищого хмарочоса. Спочатку це лякало, створювало враження, що знаходишся десь у космосі, загублений серед невідомих планет.

Оглянула місцевість – дивина. Велика затока, в центрі якої розміщувався острів. Посеред острова височіли кілька хмарочосів та висоток у стилі хай-тек, що нагадували кадри з фільмів про майбутнє. На горизонті виднілися інші величні будівлі, які виблискували в неяскравих променях супутників. Дерева навкруги були також кольоровими, хоча це найменше дивувало. Загалом, світ складав враження двояке: яскраві барви в поєднанні з сучасною архітектурою. Такою могла б виглядати Земля через кількасот чи тисячу років, якби ми не знищили її екологією та війнами. Однозначно це таки майбутнє, яке хтось дуже талановито намалював.

Гліб пояснив, що лише острів заселений мешканцями, решта території можна бачити, проте доступу туди поки немає. Це як красиві шпалери, які поки що є лише зоровим обманом. Енергетично вони не запущені, а отже не існують в повній мірі. На острові зараз проживає близько тисячі жителів, втягнутих в цю авантюру.

— Як утворився цей світ? Чи можна з нього вибратися? — спитала з цікавістю, відчуваючи, як у мені прокидається дослідницький інстинкт.

— Тобі поки що можна, я взагалі не планував тебе сюди тягнути, тож якщо тихенько тут побудемо хвилиночок десять, зможу повернути назад. А ось іншим так просто не вибратися, — відповів він з сумом, наче шкодував про те, що колись вплутався в цю історію.

— Та мені й години замало, — скосила захоплений погляд на Гліба, проте він чомусь не поділяв моєї цікавості. Здавалося, що його тяготить цей світ, і він мріє лише про одне - з нього вибратися.

— Слухай, поки я ще можу щось вдіяти…

Він почав похапцем розповідати про свого одержимого друга Лео і свою рідну сестру Галю. Кілька років тому вони були студентами-науковцями і брали участь в усіх можливих проєктах. Проте на жодному не отримували нагород, натомість примітивні розробки заходили більше викладачам і журі. Світ не оцінив їх.

От тоді вони замислили створити альтернативний світ. Назвали його своїми іменами, і вийшла назва «Галілео». Це був невеликий острів з однією хатинкою на березі океану. Далі їх фантазія і одержимість привела до цілого острова, населеного людьми, які в реальному житті висміювали науку, магію, силу енергії і безмежні можливості. Всі, хто сюди потрапляє, як в’язні, які проходять певну трансформацію. Своєрідна магічна в'язниця.

Сюди не потрапляють самотужки, але завжди зі згодою. Це може бути ствердна відповідь у їх інстаграм-групі чи в рілзах. Хитрий спосіб отримати дозвіл на використання чужої енергії.

Ті, хто тут опинився, змушені відпрацювати контракт, щоб спокутувати свій вчинок. Далі є кілька умов, для кожного договір є індивідуальним. Своєрідна карма в дії.

— А скільки часу займає контракт?

— По-різному. Буває від 14 днів до року. Але ще є штрафи, тож можна затриматися надовго… Іноді на все життя, — промовив він з гіркотою.

Я слухала, і в мене не вкладалося в голові: молоді науковці-месники, які грають долями інших людей. Чи усвідомлюють вони всю небезпеку і всі ризики, пов’язані зі своїми мріями та «ідеалами»? Наскільки вони загралися?

— Патя, поки не пізно, пішли. Інакше я не зможу нічого вдіяти. Тобі потрібно додому.

Я замислено кивнула, і в ту ж секунду яскраве світло засліпило мене. Ми знову сиділи на лавці біля школи. Я відчувала, що наша розмова завершена, і ми до неї не маємо повертатися. Проте витягнула з рюкзака, який весь час був зі мною на плечах, блокнот і записала свій номер телефону.

— Дзвони, як надумаєш. Я готова допомогти, хоча й не маю гадки чим, — підняла плечі і важко зітхнула. Я знала, що в цій історії є щось більше, ніж просто помста ображених науковців. І я збиралася докопатися до правди.