Читати книгу - "Патя в світі Галілео. Боротьба за виживання, Любава Олійник"

— Офігіти, — пробурмотіла Патя, відкриваючи очі й одразу пригадуючи вчорашній день. Вона й досі не могла переварити в своїй голові екскурсію до паралельного світу. Не щодня ж мандруєш світами, як якийсь там Індіана Джонс.

Сьогодні та завтра вихідні, а отже, в школу йти не потрібно. З голови не виходили однокласниці — чи залишили вони бодай якусь звісточку своїм рідним? Можливо, вони все-таки вибралися з тієї кольорової планети? Намагалася відігнати тривожні думки.

У групі в месенджері було на диво тихо, проте ця тиша її лише лякала. Неспокій стискав серце, як лещата.

Раптом на гаджет прийшло повідомлення:

— Привіт. Треба зустрітися — терміново.

Неважко здогадатися, що то був Гліб. Хто ж ще з такою відбитою на всю голову заведе знайомство? Подруг чомусь не водилося, хіба що сестри двоюрідні, з якими бачилися лише на спільних родинних святах.

— Окей. За годину біля школи.

— Краще в парку. Буду раніше.

Як завжди, на збори вистачало п’ятнадцять хвилин. Мабуть, така сила характеру, коли не терпиться швидше поринути у вир життєвих подій. Зібрала волосся у високий пучок, надягла звичні джинси, довге худі, кросівки й, звісно ж, мобільний телефон з навушниками. Щоб мама не питала, скільки часу займе прогулянка, взяла з собою в невеликий термос чаю та домашні пісочні рогалики з вишневим джемом. А що? Практично у весняну мінливу пору року, та й ніколи не знаєш, коли зненацька на тебе нападе голод і спрага.

Мама звикла до моїх дивацтв, тож не здивувалася. Лише зиркнула поверх окулярів і пробурмотіла щось про мою непунктуальність.

  Зайшовши в парк, де життя віддавало спокоєм і розміреністю, пішла на віддалену стежку, що вела до міського озера. Зазвичай, містяни любили ходити іншою алеєю, яка була одночасно і велодоріжкою, і біговою, і трюковою для молодих любителів самокатних трюків.

По один бік алеї розміщувалися лавочки, старі й нефарбовані, на одній з яких чекав Гліб. Вигляд він мав відсторонений та замислений, у світлому спортивному костюмі, на голові капюшон. Зараз могла розгледіти його худу статуру. Побачивши мене, він оживився.

— Тобі не завадить посмажитися на сонці, геть білий і зливаєшся зі своїм сірим костюмом, — привітала я його, намагаючись розрядити обстановку.

— І тобі привіт, Патя, — трохи посвітлів Гліб.

— Заскучив? — весело підморгнула і вмостилася біля приятеля.

— Справа серйозна, — поправив темні окуляри, як загадковий Нео з фільму "Матриця".

— Не тягни, вивалюй, — весело ляснула хлопця по коліні.

Він поглянув на мене, відхиливши окуляри. Цей жест нагадував засекреченого нишпорку, від чого прокинувся іронічний сміх, який я геть не стримувала.

— Досі в голові не вкладається. Ти ж наче відмінниця, заучка, а розмовляєш та поводишся як дворова шпана, — промовив він здивовано.

— А-ха-ха, вмієш ти компліменти відвішувати, аж присоромив, — відпарирувала я, закочуючи очі.

Патя добродушно посміхнулася, від чого на її обличчі проявилася маленька ямочка. Видно було, що від Гліба цей нюанс не приховався, і він залюбувався цією миттю. Зрозумівши, що витріщається на безпосередню і часом кумедну дівчину, взяв себе в руки і продовжив розмову.

— Гаразд, я по справі. Галя задумала чергову розвагу. Я намагався її від цього відмовити, навіть говорив з Лео, та він нічого не може вдіяти… — почав швидко тараторити Гліб, перестрибуючи з однієї теми на іншу.

— Е-ге-гей, стоп! А тепер повільно і спочатку, — Патя поправила пальцем на переніссі свої окуляри для зору, від чого її вираз враз став серйозним і задумливим.

— Ну, Галя, зі світу Галілео, в який я тебе вчора водив… Пам’ятаєш?

— Та не склерозна я, кажи далі…

— Так-от, ще вчора я думав, що усі, хто потрапляє туди, є такими собі «винуватцями», тобто самі нарвалися на покарання. Вони потрапляють до Галілео, і з ними проводиться бесіда, якщо вони приймають умови і виправляються, то повертаються до нашого світу. Тобто, раніше саме так і було, — сумно підсумував Гліб, схилив голову і знову замислився, наче намагався знайти відповіді на складні питання в глибинах своєї пам'яті.

— Ти хочеш сказати, що від учора щось змінилося? Щось пішло не так?

— Патя, повір… я не знав, що вона… — почав він, але я перебила його, не даючи впасти у відчай.

— Чекай, не падай духом де попало. Розкажи, що змінилося та які це може мати наслідки, — промовила я рішуче, намагаючись повернути його до реальності.

— Після нашої подорожі я зайшов до Лео на розмову. Хотів спитати, коли вони вгомоняться з цими своїми ідеями. Не можна ось-так просто людей викрадати, — пояснив Гліб.

— І що з того вийшло? До чого ти хилиш?

— Він розповів мені, що Галя запустила нову гру-квест в інстаграмі. Хто її пройде до кінця, автоматично потрапляє до їхнього світу. Ти уявляєш, чим це загрожує?

— О боже, ні! Це ж стільки ні в чому невинних людей потрапить! — мене перехопив справжній жах, у горлі пересохло, тож я витягнула свій термос з чаєм, намагаючись хоч якось заспокоїтися.

— Ні, ну ти Патя, точно прибацана. Я їй сповідаюся, душу відкриваю, а вона… взялася хавати. Знайшла час і місце, — демонстративно підняв руки вгору і закотив очі Гліб.

— В горлі першить… Будеш? — запропонувала рогалики, і той миттю схопив аж два і з неймовірним апетитом почав наминати, наче не їв кілька днів.

— Сам їж, а прибацана я, — гмикнула Патя і собі взяла рогалика, намагаючись відволіктися від тривожних думок.

Ситуація була дійсно складною, адже тепер існував ризик, що кожної миті будь-хто міг пропасти з цього світу. От халепа! А батьки-рідні-близькі… Що вони думають? Як мають повернути їх? Невже ніхто не помічає зникнення людей?

Після деякої паузи, Патя рішуче промовила:

— Ми маємо їх зупинити. Треба щось робити!

Гліб ніби цього й чекав. Він ще від учора мізкував над цією головоломкою, шукаючи вихід з ситуації.