Читати книгу - "Безстрашність, Вікторія Хорошилова"

— А де вони?

— Загинули минулого року, ми на лижному курорті були. Я тоді залишилася в номері, трохи прихворіла, а вони пішли кататися, і їх лавиною накрило. Адже я летіла на той самий курорт, де ми й були, хотілося відвідати їх.

Несподівано королева по-материнськи обійняла мене за плечі. Не знаю, чому, але за цю добу в мене до неї з'явилося таке добре ставлення, напевно, як до матері.

Лариса з обіду прийшла навіть раніше, ніж на неї чекали, і була червона від збентеження і не знала, куди себе подіти. І дивилася так винувато то на мене, то на королеву.

— Що сталося? — спокійно запитала королева Мартіна. — Що ти накоїла?

— Вадик мене вчора розпитував, чим ми з Ізою займаємося, у сенсі, чим наша робота відрізняється. Я як розуміла, так і відповіла.

— Що типу ви мене розмовами розважаєте? — весело запитала королева.

— Так і сказала. Він мабуть комусь сказав, а тепер про Ізу не дуже добре говорять.

— Чула сьогодні, не особливо звернула увагу.

— Зате я звернула, і мені так соромно.

— Ізо, а що ти чула?

— Що мене іграшкою називають.

— Я чула — лялькою і маріонеткою, — тихо сказала Лара.

Королева подивилася на мене, узважно. Здається, бачила, що мене ці розмови мало хвилюють.

— Гаразд, якщо самі не замовкнуть за кілька днів, я втручуся. Усе, Ларусь, заспокоюйся, навіть Іза так не переживає, як ти.

Сьогодні королева з нами попрощалася з нами рівно о шостій.

— Ідіть, відпочивайте, якщо знадобитеся, зателефоную. Мені потрібно побути самій.

Лариса вклонилася і вийшла. Я трохи затрималася, подивилася на королеву.

— Вам точно допомога не потрібна?

— Ні, — з усмішкою сказала королева. — Я з чоловіком буду по відеоконференції спілкуватися.

Я посміхнулася і вийшла. Витяжки на кораблі працювали добре, але я швидко вловила до болю знайомий смердючий запах урси. Одразу згадала, куди залітав рятувальний корабель і звідки ми вийшли з хлопцями. Навіть змогла знайти до цього ангару дорогу. Біля нього юрмилося близько десятка чоловіків у формі. Вони дивилися у віконце й обговорювали, хто піде вбивати урсу.

— Вона, напевно, забралася на корабель через рятувальний човник, він досить великий, щоб вона помістилася непомітно.

— Можливо, але чому вона тоді нікого не вбила.

Я подумала про себе: "Тому, що ніхто не знав про її присутність, і ніхто не боявся. Якби хлопці знали, вони б злякалися, і ми б загинули. А зараз вони малоймовірно, що впораються з нею, від них страхом за версту несе". Визначили чотирьох, хто зайде, а коли двері відчинилися, я прошмигнула слідом за ними. Назад мене вже ніхто не зможе випровадити.