Читати книгу - "Пісня туману, Ліанна"

Скаробіус не поспішав. Він завжди ходив сам, повільно і мовчки. Але сьогодні його кроки були важчими, ніж зазвичай. Туман прошепотів йому ім’я. Те, яке він забув ще до того, як світ став вологим і музичним.

Він ішов до поля, що колись цвіло. Тепер тут лише дзеркальна трава — висока, блискуча, кожне стебло показує не тебе, а того, ким ти міг стати.

Він зупинився. На землі лежала пелюстка. Не з цієї пори. Не з цього світу.

Він доторкнувся до неї — і все змінилось.

Ти пам’ятаєш мене? — пролунав голос у його серці.

Перед очима промайнули образи: золота кімната, маленька істота з вогняним волоссям, сміх, дощ, що падав угору, і... тінь, що приходить зліва.

Скаробіус відсахнувся, захекався.

— Вона повертається… — прошепотів він. — Вона хоче все згадати.

І в цю мить дзеркальна трава почала рухатись. Ніби щось йшло поміж неї. Щось із крилами.

— Фіффі Шеп, — сказав Скаробіус, стискаючи пелюстку. — Якщо ти ще тут — прийди.

І вона прийшла.

Маленька, легка, як подих, з очима, що світились відблисками туману. Фіффі Шеп — та, що бачила сни інших.

— Ми всі щось згадуємо, — прошепотіла вона. — Але хтось уже згадав усе. І йде сюди.