Читати книгу - "«спадкоємиця темряви» частина 1, Настя Коваленко"

Ніч була тиха.

Тільки сови зрідка ухали за вікнами, а старий замок скрипів своїми древніми стінами.

Селестіна й Джеймс кралися по коридорах, ховаючись у тінях. Їх манила одна та сама мета: знайти джерело дивних подій.

— Я чув, що сьомий коридор закрили ще до нашого приїзду, — прошепотів Джеймс, тримаючи в руках мапу Злодовмисників.

— І все ж хтось там щось приховує, — відповіла Селестіна, стискаючи паличку.

Вони зупинилися біля величезних дверей, обвитих ланцюгами й покритих сріблястими рунами, які слабо світилися у темряві.

Раптом у повітрі з’явилася тінь. Селестіна різко відчула холод, що пройшов її спиною. Тінь ніби дивилася прямо на неї, хоча в неї не було обличчя.

— Що це… — прошепотів Джеймс, відступаючи.

Селестіна не відвела очей. Вона відчула, як у грудях щось тягнеться до темряви — древній голос нашіптував: «Ти знаєш мене… Ти моя спадкоємиця…»

— Ні, — прошепотіла вона, стискаючи паличку так сильно, що побіліли пальці.

Тінь розчинилася у повітрі.

На дверях перед ними засяяла одна з рун: «Кров і вибір».

— Кров… і вибір… — повторив Джеймс. — Що це означає?

Селестіна відчула, що руна говорить саме до неї. Її серце гупало в грудях, але вона змусила себе зібратися.

— Що б це не було, воно не зупиниться, — сказала вона. — І я маю знайти правду.

Відчинивши двері заклинанням, вони увійшли всередину — у темний зал, де на п’єдесталі стояв дивний чорний камінь, укритий тріщинами, з яких сочилася темна синя енергія.

Камінь наче дихав.

І в тій тиші Селестіна почула: «Поверни мою силу… Звільни мене…»