Читати книгу - "«спадкоємиця темряви» частина 1, Настя Коваленко"

Темний зал був мовчазним, тільки камінь на п'єдесталі слабо пульсував у такт серцю Селестіни.

Вона зробила кілька кроків уперед, ніби не могла зупинити себе. Джеймс тримав її за руку, намагаючись утримати, але вона здавалася невловимою, немов тінь.

— Селестіна, не підходь! — закликав він. — Це пастка!

Голос у її голові набирав сили:

«Ти — моя донька… Ти несеш мою кров… Ти маєш правити! Звільни мене, і разом ми станемо всемогутніми!»

Її рука здригнулася, коли вона простягнула пальці до каменя.

На мить її очі стали глибокими, чорними, як беззоряна ніч.

Але тоді…

Вона побачила обличчя Джеймса — його страх за неї, його віру.

І згадала ту мить під Розподільним Капелюхом, коли вибрала світло.

Вона згадала, ким хоче бути — не донькою темряви, а людиною, яка бореться за добро.

З величезним зусиллям волі вона вирвала руку назад і закричала:

— НІ! Ти не керуєш мною!

Камінь затрясся, випромінюючи хвилю темної енергії. Увесь зал здригнувся, а зі стін посипалися камінці. Джеймс миттєво кинув захисне заклинання, створивши купол світла навколо них.

Темний голос завив від люті, і енергія каменя згасла, наче полум'я, яке облили водою.

Селестіна, важко дихаючи, впала на коліна.

Джеймс підбіг до неї:

— Ти все правильно зробила, — сказав він, обіймаючи її за плечі. — Ти сильніша, ніж будь-яка темрява.

Селестіна підвела голову. Її очі знову стали яскраво-зеленими, сповненими рішучості.

Вони знали: це була тільки перша битва. І справжня війна за Гоґвортс і за саму Селестіну ще попереду.