Читати книгу - "По ту сторону серця, Марі Луна"

У Валентинці я залишила слід — ініціали: перша літера прізвища, ім’я, по батькові, й вказала: 7-Г клас. Мені здавалося, що цього досить, щоб натякнути — і водночас не викрити себе повністю.

Але він… знайшов мене.

У його класі вчився хлопець, а в моєму — дівчина. Вони були двоюрідними братом і сестрою. І він скористався цим зв’язком. Передав через нього прохання: щоб вона подивилася в нашому класі, чи є хтось із такими ініціалами.

І вона вгадала.
І він — дізнався.
Про мене.

Я про це дізналася пізніше, зовсім випадково. І вже не змогла дивитися на нього, як раніше.
Бо тепер я знала, що він знає.

З того моменту я почала помічати його погляди в коридорах. Не такі, як у всіх. Вони тримались трохи довше, були трохи глибші, трохи примружені — як у того, хто дивиться, щоб запам’ятати. Відчувала на собі цей погляд і не сміла озирнутися. Лише внутрішньо стискалася, мов квітка вранці, що тремтить на вітрі — від страху й надії водночас.

Коли людина закохана, вона вловлює те, чого інші не бачать.
І я вловлювала.
Мені не треба було слів. Його очі промовляли більше.