Читати книгу - "Контракт із дияволом , Лоран Доріан"

Сонце било в вікно безжально.
Макс прокинувся пізніше, ніж хотів. У голові ще крутився нічний образ: поле, дівчина, її голос.
Але тепер — реальність.

Він зробив ковток холодної кави, що лишилася з вечора.
Телефон загудів.

На екрані — знайоме ім’я: Томас.

— Алло?
— Нарешті! Ти спиш досі, чемпіоне?
— Уже ні. Що сталося?
— Просто подумав — ти живий, виглядаєш, наче з пекла виліз, і… час би вже побачитись. Є розмова.
— Де і коли?
— У барі «Rogue». Через годину.
— Буду.

Макс одягнувся швидко. Темна футболка, чорна куртка, джинси.
Мотоцикл чекав унизу.
Місто ще не прокинулось повністю — саме той час, коли можна трохи видихнути.

Зустріч із другом — ніби дрібниця.
Але Макс відчував: цей день принесе щось більше.

Бар «Rogue» ховався на тихій вуличці. Усередині — приглушене світло, старі постери на стінах, музика з колонок і запах віскі. Тут завжди було людно, але не тісно. Саме те місце, де люди мовчки ділили вечори.

Макс зайшов трохи раніше. Сів у кутку, замовив бурбон. Чекав.
Через кілька хвилин двері прочинились — і з’явився Томас.

— Хей, — посміхнувся він, підходячи. — Ти як, живий?

— Поки що, — відповів Макс, подаючи руку. — Сідай.

Вони перетнулися поглядами — і стало ясно: хоч і давно не бачились, нічого не змінилось.

— Ти зник, — кинув Томас. — Я вже думав, ти знову щось утнув.
— Просто трохи перегорів. Вирішив зникнути з радарів.
— І як, допомогло?

Макс знизав плечима.

— Усе складно.
— Ну, складно — це стандарт.
— Головне, що ти знову тут.

Томас замовив собі пиво. Вони сиділи, просто говорили про все: про старих знайомих, про мотоцикли, про те, як швидко все летить. Жодного натяку на темні справи. Ні слова про Лейлу. Ні про контракт.

Просто двоє друзів, що на мить вирвалися з усього.

І хоч Макс не сказав нічого важливого,
він відчув: у таких вечорах є щось людське.
Те, що зберігає рівновагу, поки не зірвало дах.

Бар «Rogue» був майже повний — вечір, музика, шум пива й глузливих голосів. Макс сидів із Томасом у глибокому кутку. Просто говорили: сміялись, згадували старе, нічого важкого.

— Знаєш, — сказав Томас, — іноді я думаю, що ми вижили випадково.
— Ні, — відповів Макс. — Ми просто вчасно натиснули на газ.

Сміх. Гіркий — але щирий.

І саме в той момент до них підійшли троє незнайомих.

— Гей, байкер, — заговорив головний із них, явно напідпитку. — Це ти влітку врубився в зеленого «харлі» на серпневому заїзді?

— Ні, — коротко кинув Макс. — Ідіть далі.

— Або що? — усміхнувся той, перекривши йому вид на Томаса. — Ти занадто впевнений, брат. Такі як ти зазвичай валяються під столами.

Макс повільно встав. Його голос був холодним:

— Я тобі даю одну мить. Потім ляжеш ти.

Той спробував штовхнути.
Марно.

Удар Макса прийшовся точно в щелепу. Томас миттєво підсік другого. Третій кинувся на них із пляшкою — але отримав в ребра й повалився разом зі столом.

Всього за хвилину все було скінчено.

Гамір, викрики. Хтось дістав телефон, хтось крикнув "викличу копів".
Макс і Томас вибігли на вулицю. Їхні силуети зникли в темряві.
І тільки одна фігура в барі не поворухнулась.
Еліазар.
Він сидів у кутку, прикурював нову сигарету.
І усміхався.

Нічна дорога.
Макс мчав на мотоциклі попереду, Томас відстав.
Вітер стирав звук, але в голові гудів спогад: погляд того, хто спостерігав.

Макс повернувся до себе.
Його будинок стояв на узбіччі — світло лампи над ганком, тиша району.

Він заглушив мотор, зняв шолом.
Зробив крок до дверей.

І тут — спалахи ліхтарів.
Грубі голоси.

— На землю, руки вгору!
— Макс Райдер?! —
— Ви арештовані за звинуваченням у хуліганстві та спротиві!

Кайданки клацнули на зап’ястках. Макса повалили на коліна.

У темряві позаду будинку, за деревом —
тінь пальто й сигарета, що згасала в темряві.
Еліазар був тут. Знову.