Читати книгу - "Обрана, Катажина Обертинська"

Холод. Пронизливий, пробираючий до кісток холод, що не мав нічого спільного з осіннім вітром чи нічним морозом. Це був холод кам'яних стін, що височіли навколо, холод смолоскипів, що кидали тремтячі тіні на обличчя, і, що найгірше, холод безжальних поглядів. Калена стояла посеред стародавньої Зали Ради, де збиралися найповажніші та наймудріші представники їхнього народу. Вона була закована у важкі металеві браслети, які боляче врізалися в зап'ястя, ніби вона була не жертвою, а злочинцем. Кожен м'яз її тіла напружився від напруги, але в її очах, що ще недавно були сповнені невимовного горя, тепер горів вогонь обурення.
Перед нею, за вигнутим столом із темного дерева, сиділи Старійшини. Їхні обличчя були висічені з каменю, не виражаючи жодних емоцій. Головний Старійшина Елвін, чий голос зазвичай був сповнений тепла, зараз звучав глухо і безбарвно. Він повільно підвівся, його погляд ковзнув по Калені, але не затримався, немов вона була лише предметом, а не живою істотою.
"Калена з Авенвуда", – почав він, і його слова зависли у важкому повітрі. – "Ми стали свідками небаченого. Давнє пророцтво говорить про Дар, що обирає найдостойніших синів, щоб захистити наш світ від темряви. Але те, що сталося… це порушення всіх законів і традицій. Дар проявив себе у жіночому тілі. І те, що ми бачили, було не силою Захисника, а неконтрольованою, руйнівною стихією".
Його слова, наче молот, били по Калені. Вона відчувала, як Старійшини дивляться на неї з сумішшю остраху і відрази. Всі ті, хто ще вчора називав її сестрою Дем'яна, тепер бачили в ній лише загрозу.
"Ця сила, що вирвалася з тебе, Калено", – продовжив Елвін, його голос набував твердості, – "не підвладна тобі. Вона несе небезпеку для всіх. Для селища, для тих, хто вижив. Ми не можемо дозволити, щоб вона знищила все, що залишилося".
Калена намагалася заперечити, її губи тремтіли, але слова застрягли у горлі.
"Після довгих роздумів", – голос Старійшини Елвіна став ще суворішим, – "і керуючись давніми правилами, які захищали наш народ протягом століть, Рада ухвалила рішення. Дар, що оселився в тобі, не може бути контрольований жінкою. Це вирок не тобі, а силі, що тобою опанувала. Ти – загроза. І тому… ми засуджуємо тебе до вигнання за межу".
Останні слова пролунали як грім. За межу. Це означало вірну смерть. Там не виживав ніхто. Це сприймалося як милосердна смерть, щоб її сила не знищила інших. Вона відчула, як серце стискається від болю, змішаного з люттю.
"Я не просила цього!" – її крик вирвався з глибини душі, розірвавши тишу зали. – "Я не просила цей Дар! Мій брат загинув! Мій світ зруйнований! А ви… ви просто викидаєте мене, як сміття!"
Її голос тремтів від образи, але Старійшини незворушно дивилися на неї. Її крик залишився без відповіді, розчинившись у кам'яних стінах. Вони не бачили її страждань, лише небезпеку.
Десь у кутку зали, за охоронцями, стояв Кай. Його обличчя, зазвичай таке відсторонене, зараз було сповнене внутрішньої боротьби. Він бачив її біль, її розпач, її несправедливість. Його погляд зустрівся з поглядом Калени, що шукав хоч якогось розуміння, хоч іскорки співчуття. У його сірих очах читався сумнів, жаль. Він пам'ятав Дем'яна, пам'ятав, як Калена захоплювалася братом. Він бачив, як руйнується її світ. Кай хотів щось сказати, втрутитися, але знав, що не має такого права. Він був лише молодим воїном, а перед ним сиділи ті, хто століттями уособлював закон і порядок. Його бездіяльність, його неможливість змінити щось, лише посилювали його внутрішній біль. Він дивився на Калену, розуміючи, що її доля вже вирішена.