Читати книгу - "Обрана, Катажина Обертинська"

Калена впала на коліна біля Дем'яна. Його обличчя було спокійним, але очі – порожніми. Рука, що ще мить тому міцно стискала меч, тепер безвільно лежала на землі. Його тіло вже почало холонути. Вона пригорнула його до себе, її тремтячі пальці торкнулися рани, з якої ще сочилася кров. З її грудей вирвався не крик, а надривний, тваринний стогін, сповнений відчаю та невіри. Її брат, її опора, її світ – все це розлетілося на друзки в одну жахливу мить. Ніколи вона не відчувала такого всеосяжного, нищівного горя. Навколо вирував хаос, але для Калени існувало лише тіло Дем'яна, яке вона стискала, намагаючись вдихнути в нього життя.
У цей момент глибокого, безмежного відчаю, коли її свідомість була на межі, сталося те, чого ніхто не очікував. Камінь Дару, що стояв неподалік, раптом спалахнув сліпучим білим світлом. Це було не м'яке, урочисте сяйво, як мало бути під час Церемонії, а різкий, пульсуючий спалах, що пронизав повітря. Здавалося, сама сила Дару, що не встигла обрати нового Захисника і зависла у порожнечі, шукала шлях, носія. І вона знайшла його в єдиній живій душі, що перебувала у стані абсолютного зневіри та відкритості.
Від Калени ринула хвиля неконтрольованої енергії. Земля під її колінами задвигтіла, дрижання перетворилося на справжній землетрус, що стрясав площу. Дрібні камінці підлітали в повітря, тріщини поповзли по стародавньому Каменю Дару. Дерева навколо хиталися, їхні гілки ламалися з тріском, а листя кружляло у вихорі. Предмети, що лежали поруч – розкидані речі мешканців, уламки від знищених будівель, навіть невелика каплиця, що стояла на краю площі, – з гуркотом розліталися в різні боки, немов під дією невидимої, потужної сили. З долонь Калени вирвалися спалахи світла, що не мали ані форми, ані напрямку, вони просто вистрілювали у всі боки, освітлюючи жах на обличчях тих небагатьох, хто ще залишався на площі.
Це не була елегантна, витончена магія, як її описували у давніх легендах. Це була руйнівна, дика стихія, що вирвалася з-під контролю. Калена відчула, як її тіло горить, як з неї виривається щось величезне й некероване. Паніка охопила її. Її власні руки, її власне тіло, що завжди були такими звичними й слухняними, тепер були джерелом цієї жахливої руйнації. Вона не розуміла, що відбувається, не знала, як це зупинити. "Що це? Що зі мною?" – шепотіла вона, її голос потонув у гуркоті. Вона лякала не тільки тих, хто був поруч, вона лякала саму себе. Її серце розривалося між горем за братом і страхом перед цією новою, чужою силою, що оселилася в ній. Злість на несправедливість долі, що забрала Дем'яна і дала їй те, чого вона ніколи не бажала, наростала всередині.
Кай, який, попри хаос, намагався відтягнути поранених і вцілілих у безпечне місце, зупинився, вражений побаченим. Він бачив, як Дар, що мав дістатися Дем'яну, тепер вирував навколо Калени. Його обличчя виражало суміш остраху, подиву і, можливо, навіть трепету. Він намагався підійти ближче, щоб заспокоїти її, але невидимі хвилі сили відкидали його назад. Кай бачив не тільки руйнування. Він бачив потенціал. Неймовірну, небачену раніше силу, що випромінювалася від делікатної дівчини, але й небезпеку, що таїлася в її неконтрольованому вивільненні. Її Дар, що проявився так хаотично, був як дикий звір, що вирвався з клітки. Кай розумів, що це може або врятувати, або знищити їхній світ. І це розуміння лякало його, бо він бачив страх в її очах, що був дзеркалом його власного.