Читати книгу - "Серенада Ваяланда, Fill"

Ранок почався з метушні.

Амілія прокинулася не від сонця, а від м’якого шурхоту тканини — служниці вже повним ходом готували її гардероб. Хтось щось шепотів у коридорі, хтось тишком стукав у двері, хтось приносив прикраси для вибору.

— Іще навіть не ранок… — пробурмотіла вона, закутуючись у ковдру.

— Ваша світлість, уже десята, — тихенько нагадала Лінет, відсуваючи штори. — Якщо хочете встигнути приміряти все, що ми підібрали...

— Я нічого не хочу, — відрізала Амілія, але вже встала. Попрямувала до гардеробної, криво посміхаючись.

Години тягнулися повільно. Сукні — одна за одною, прикраси — одна розкішніша за іншу. Щось не пасувало до зачіски, щось — до настрію.

— Та хай хоч одна річ буде зручною! — зітхнула вона, коли намагалася втримати рівновагу в нових туфлях.

Із кімнати вона виходила лише на перерви: сніданок, обід, трошки повітря — і знову назад. Служниці обступали її, мов бджоли, метушилися, вкладали локони, наносили ароматні есенції, перевіряли все до найменшої деталі.

— І все це — заради балу, на який я навіть не хочу йти, — тихо кинула вона Лінет, поки та застібала останній ґудзик на корсеті.

Лінет усміхнулася стримано.

— Але вигляд у вас буде королівський, леді.

Амілія не відповіла. Просто подивилася у дзеркало.

Ніби й справді королівський.

***

Четверта година вечора. До балу ще було добрих чотири години, але для Амілії вже починався обов’язковий “святковий тур” — відвідини параду на центральній площі.

Карета зупинилася біля окраїни площі, вже заповненої гомінким натовпом. Барабани, музика, прапори, звуки фанфар — усе це викликало в неї бажання одразу розвернутися й поїхати назад.

Вона вийшла з карети з майже непомітним стогоном. Натовп на площі гудів, вогники ліхтарів мерехтіли над голівками перехожих, а в повітрі витав запах прянощів та свіжої випічки. Амілія відчувала втому ще до того, як вийшла з карети. Вона нетерпляче оглядалася, сподіваючись помітити Ребеку, хоч і знала, що її не буде. «Знову сидить у паперах з Ніліаном, хоч вчора сказала, що в неї все добре, а він її все одно заганяє роботою!», — подумки буркнула вона.

— Цей негідник не дає їй вихідних навіть сьогодні! Сам з роботи не вилазиш, так ще й іншим не даєш! — пробурмотіла вголос, більше для себе.

— Не ображайся сильно на нього, — пролунав знайомий голос зліва.

Амілія здригнулася і обернулась. Торін Сальнор стояв із безтурботною усмішкою, закинувши руки за спину, немов з’явився просто з повітря.

— Чи дасте мені честь супроводити вас, Леді Мотбайн? — мовив він, насмішкувато вклонившись.

— Ти не змінився, — сухо відповіла вона, хоч і не стримала легкої усмішки.

— Або ж… — продовжив він, не зважаючи на тон, — просто прогулятися з тобою, Аміліє.

Вони рушили поруч, не надто поспішаючи. Торін не поспішав щось казати, а вона — не поспішала заповнювати тишу.

«Його знають усі, — подумала Амілія, — і не лише як одного з трьох старих героїв. Брат герцога, власник родової реліквії — Лука Фолторна. Він ніколи не відмовляв собі в розвагах. Всі ці бали, прийоми… йому там завжди було місце. На відміну від мене».

— І що ти про все це думаєш? — озвався Торін, легенько кивнувши на шум і веселощі навколо.

— Думаю, що хочу додому, — сухо відповіла Амілія.

— О, тоді ти точно потребуєш компанії, — підморгнув він, — бо коли йдеш сам, шлях здається довшим.

— А з тобою, значить, веселіше?

— Завжди, — усміхнувся він, не приховуючи самовдоволення.

Амілія не відповіла, лише злегка хитнула головою. І, хоч сама того не помітила, крокувала вже не з таким роздратуванням, як на початку вечора.

Вони йшли повільно, оминаючи торгові намети та строкаті фонтани зі світловими ілюмінаціями. Торін щось жартував про страви, які б ніколи не поставили на стіл у його родинному замку, а Амілія стримано всміхалася — хоча сама була зайнята власними думками.

— Ти така тиха сьогодні, — нарешті озвався він, — або я просто відвик від тебе в реальному житті, не на прийомах і не в присутності твого вічно зниклого брата.

— Просто день був... важкий, — відповіла вона, не вдаючись у деталі.

— Важкий, бо змусили йти на парад? — з лукавим сміхом перепитав Торін.

— Не смішно.

— Я не сміюся. Я — співчуваю. Уявляю, як важко благородній леді терпіти натовп простолюду, оплески, і феєрверки. Це майже як... працювати.

Амілія зиркнула на нього.

— Це ти натякаєш на те, що я нічого не роблю?

— Помилуйте! Я лише нагадую, що бувають гірші речі, ніж бал у теплому місті. Наприклад, сидіти у засніженому лісі з луком в руках і слухати, як дихає щось, що може тебе з'їсти, — Торін кинув на неї погляд збоку, — Але я не скаржуся.

— Ти ж, здається, і живеш для таких моментів.

— Іноді, — коротко відповів він. — Але сьогодні — не той день. Сьогодні я просто супутник норовливої леді, що ненавидить свята.

Вони дійшли до центрального фонтану. У воді гралися відблиски ліхтарів, а довкола збиралися діти, сміючись і плескаючи в долоні від першого феєрверку, що спалахнув над будівлями.

Амілія глянула в небо — і, неочікувано навіть для себе, на її обличчі з'явилася ледь помітна усмішка.

— Гарно. Але краще б я спала.

Торін засміявся щиро.

— Слухай, Аміліє… я рідко це кажу, але — добре, що ти все ж прийшла. Бо серед усіх цих нових облич, ти — одна з небагатьох, з ким можна не грати роль.

— Це ти зараз сказав щось майже ніжне?

— Не привикай, — відмахнувся він. — Я ж все-таки Сальнор.

— А я — Мотбайн, — відповіла вона з легкою іронією.

Вони ще трохи постояли мовчки, спостерігаючи за святом. Потім Торін нахилився до неї і тихо мовив:

— А тепер, дозволь вгадати. Ти хочеш втекти звідси раніше?

Амілія лише кивнула.

— Гаразд. Тоді, якщо дозволиш, я теж «втечу» з тобою. Все ж краще, на даний момент пуста зала, ніж площа забита людьми? М?