Читати книгу - "Твоя перша остання брехня"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ти ж знаєш, я тебе люблю.
Майя кивнула.
— Так, знаю.
— Точно не хочеш, щоб я лишилася?
— Тобі треба дбати про власну родину.
— Із цим все добре, — сказала Ейлін, указуючи великим пальцем на цифрову рамку. — Я за ними наглядаю.
— Смішно.
— Не дуже. Та я розумію, тобі потрібен спокій. Дзвони, як щось знадобиться. О, і не хвилюйся за вечерю — я вже замовила тобі китайську їжу у «Швидкому Огляді», доставлять за двадцять хвилин.
— Ти же знаєш, що я тебе люблю.
— Так, — промовила Ейлін, прямуючи до дверей. — Знаю.
Раптом вона зупинилась.
— Ого.
— Що таке?
— У тебе гості.
Розділ 2
«Гості» з’явились у приземкуватій кошлатій подобі детектива з відділу вбивств поліції Нью-Йорка Роджера Кірса. Кірс увійшов до будинку, намагаючись триматись якомога нахабніше, озирнувся довкола так, як це роблять копи, і сказав:
— А тут непогано.
Майя насупилася, навіть не приховуючи роздратованості.
Кірс скидався чимось на печерну людину. Кремезний та широкий, руки — закороткі для такого тіла. Обличчя виглядало зарослим навіть одразу ж після гоління. Кошлаті брови нагадували про останню стадію перетворення гусені, а волосся на тильному боці рук можна було завивати плойкою.
— Сподіваюся, ви не проти, що я заїхав.
— Чого б це я була проти? — сказала Майя. — О, справді, уся ця тема зі щойно-похованим-чоловіком.
Кірс удав, що розкаюється.
— Я розумію, можна було обрати більш слушний час.
— Та невже?
— Але завтра ви повертаєтеся на роботу, та й узагалі — коли час може бути слушним?
— Чітко завважили. Чим можу допомогти, детективе?
— Нічого, якщо я присяду?
Майя вказала на канапу в кабінеті. На думку спало дещо моторошне: цю зустріч — насправді, кожну зустріч, яка відбуватиметься в цій кімнаті, — тепер записуватиме прихована камера для няньки. Справді дивно про це думати. Звісно, вона могла б вручну вмикати й вимикати її, але хто пам'ятатиме й виконуватиме щодня таку дрібницю? Цікаво, чи записує камера звук. Можна запитати Ейлін, чи почекати й подивитися запис.
— А тут непогано, — промовив Кірс.
— Так, ви вже казали це, коли заходили.
— У якому році зведено дім?
— У тисяча дев’ятсот двадцятих.
— Родина вашого покійного чоловіка. Дім належить їм, так?
— Так.
Кірс сів. Майя залишилася стояти.
— То чим можу допомогти, детективе?
— Просто повторний контроль, таке.
— Повторний контроль?
— Зачекайте хвилинку, добре? — Кірс гадав, що йому вдалося чарівно посміхнутися, а насправді просто скривив рота. Майя не купилася. — Де ж він?
Він пошарудів у внутрішній кишені піджака й витягнув обтріпаний записник.
— Ви не проти, якщо ми пройдемося справою ще раз?
Майя не знала, що про нього думати. Мабуть, Кірс домагався саме цього.
— А що ви хочете знати?
— Почнемо спочатку, гаразд?
Вона сіла й розвела руками, наче говорила: «Вперед».
— Чому ви з Джо зустрілись у Центральному парку?
— Він мене попросив.
— По телефону, так?
— Так.
— Це не було незвично?
— Ми там уже зустрічалися.
— Коли?
— Не знаю. Неодноразово. Я вже казала. Мені подобається ця частина парку. Зазвичай ми розстеляли там ковдру, обідали на станції для човнів… — вона опанувала себе, зупинилась, ковтнула слину. — Це просто приємне місце, ось і все.
— Упродовж дня — звісно. Але ж уночі це доволі-таки глухе місце, чи не так?
— Ми завжди там почувалися спокійно.
Детектив посміхнувся до неї.
— Даю руку на відсіч, вам у більшості місць спокійно.
— Тобто?
— Якщо побувати там, де побували ви, я маю на увазі всі ті небезпечні місця, парк високого щабля в цьому переліку не займе, — Кірс кашлянув у кулак. — Тож чоловік подзвонив вам, сказав: «Давай там зустрінемось», і ви так і зробили.
— Саме так.
— Окрім того, що… — Кірс глянув у записник, лизнув палець, заходився перегортати сторінки. — Він вам не телефонував.
Він підвів на неї очі.
— Перепрошую?
— Ви сказали, що Джо вам подзвонив і сказав із ним там зустрітись.
— Ні, це сказали ви. Я сказала, що він запропонував зустрітися там по телефону.
— Але потім я запитав, чи він вам дзвонив, і ви сказали: «Саме так».
— Не треба марнослів’я, детективе. Ви маєте записи дзвінків тієї ночі, правда ж?
— Так, є.
— І серед записів є дзвінок між мною та моїм чоловіком?
— Є.
— Я не пам’ятаю, чи він мені дзвонив, чи я йому. Але Джо запропонував зустрітися на нашому улюбленому місці в парку. Це могла б зробити і я, не бачу в цьому нічого такого. Насправді, я б і запропонувала, якби він не сказав першим.
— Хтось може підтвердити, що ви з Джо часто там бачились?
— Не думаю. І не бачу, як це стосується справи.
Кірс нещиро посміхнувся.
— Я теж, тож рушаймо далі.
Майя схрестила ноги й чекала.
— Ви описали двох чоловіків, які підійшли до вас із західного боку, правильно?
— Так.
— На них були лижні маски?
Вона вже десятки разів це відбувала.
— Так.
— Чорні лижні маски, я маю рацію?
— Маєте.
— І ви казали, що один із них був близько шести футів зросту. Який зріст у вас, місіс Буркетт?
Майя мало не обірвала його тим, що до неї слід звертатися «капітан» — вона ненавиділа всі ці «місіс», але звання вже недоречне.
— Будь ласка, кличте мене Майєю. І мій зріст, власне, саме близько шести футів.
— Тож один із чоловіків був вашого зросту.
Майя намагалася не закочувати очі.
— Ну, так.
— Ви доволі точно описали нападників, — Кірс почав зачитувати з записника. — Один чоловік — шести футів зростом. Другий, за вашими підрахунками, — приблизно п’ять футів і вісім дюймів.[4] На одному був чорний светр із капюшоном, джинси та червоні кеди «Converse». Другий убраний у блакитну футболку без логотипів, мав бежевий наплічник та чорні кросівки, хоча марку ви назвати не змогли.
— Саме так.
— Чоловік у червоних конверсах, це він стріляв у вашого чоловіка.
— Так.
— А ви втекли.
Майя змовчала.
— Згідно з вашою заявою, він хотів вас пограбувати. Ви сказали, що Джо забарився віддати гаманець. Ваш чоловік носив дуже дорогий годинник, здається, «Hublot».
Її горло пересохло.
— Так, усе правильно.
— Чому він просто не віддав їм його?
— Гадаю… гадаю, він міг би…
— Але?
Вона похитала головою.
— Майє?
— Вам колись тицяли пістолетом в обличчя, детективе?
— Ні.
— Тоді ви, напевно, не зрозумієте.
— Не зрозумію чого?
— Дуло. Ця діра. Коли хтось наводить її на вас, коли хтось погрожує натиснути на спусковий гачок, її чорнота розростається, наче зараз проковтне. Буває, коли люди це бачать, вони застигають.
Тепер голос Кірса пом’якшав.
—
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твоя перша остання брехня», після закриття браузера.