Читати книгу - "За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна"

Австро-Угорською. Тому завдання, які ставили собі національні рухи обох народів, не обмежувалися необхідністю їх визволення. Не менш важливим було об’єднання представників своєї нації в межах єдиної країни. Таким чином, на порядку денному політичної еліти починає назрівати питання щодо кордонів майбутньої держави. Якими мають бути її межі, щоб стати надійним прихистком для всіх представників поки що поневоленої української чи польської нації? Чіткої відповіді станом на початок ХХ ст. сформульовано не було. Очільники національних рухів спиралися на уявлення про межі своїх країн, сформульовані їхніми попередниками у формі польського гасла «Від моря (Балтійського) і до моря (Чорного)» чи українського «Від Сяну до Дону». Навіть такі доволі метафоричні уявлення про майбутні держави вже демонстрували наявність спірних теренів, які кожна зі сторін вважала своїми.

Різниця в розумінні того, якими можуть бути кордони, полягала в принципово різних підходах, які було покладено в основу концепцій щодо їх формування. Для ідеологів польського національного руху основою була вимога до повернення кордонів Речі Посполитої станом на 1772 р., тобто на момент її першого поділу іншими державами. Такий принцип не міг задовольнити українців, адже означав уведення до відновленої Польщі зокрема і теренів, заселених здебільшого українцями. Тим паче вони не могли апелювати до кордонів якогось із українських державних утворень минулого — українська козацька держава не охоплювала теренів Галичини та Волині, а руський період був надто давнім, щоб стати основою для новітніх політичних претензій. Тому українці пропонували інший — етнографічний підхід, який передбачав формування кордонів на основі досліджень етнічного складу територій. Принципова різниця в обох підходах збереглася протягом наступних десятиліть, аж до Другої світової війни, і стала одним із джерел гострого міжнаціонального конфлікту, що переріс у збройний.

До Першої світової війни, поки кордони України і Польщі існували тільки в уяві тих, хто поставив собі за мету їх відновити, це питання здавалося другорядним. Значно важливішою була боротьба за відстоювання національних прав у складі імперій. Натомість воно стало ключовим, коли примарні донедавна шанси незалежності почали набувати реалістичних обрисів. Шанс поневоленим народам подарувало протистояння, що почалося в 1914 р. й увійшло в історію як Перша світова війна, у якому Росія та Австро-Угорщина опинилися по різні боки фронту.

Утягнуті в безпрецедентний за масштабами конфлікт імперії потребували мобілізації всіх можливих ресурсів для перемоги. Прагнення бездержавних народів до незалежності теж, на їхню думку, могло послужити цій справі. Примарні обіцянки автономії у межах власної держави після війни чи навіть радикальніші обіцянки вирішення національного питання на теренах розбитого супротивника дозволяли грати на патріотичних почуттях, мобілізувати до власних лав українців і поляків, водночас змушуючи їх боротися за цісаря чи царя. При цьому Відень намагався використати як ресурс національні почуття як українців, так і поляків, заграючи з представниками обох народів, запевняючи їх, що ті здобудуть незалежність після війни. За підтримки віденського імперського центру активну пропагандистську роботу щодо вирішення «українського питання» (у першу чергу на територіях ворога — Російської імперії) розгорнув Союз визволення України. У лавах збройних сил Австро-Угорщини було створено Легіон українських Січових Стрільців, які мали боротися «за визволення своїх братів, поневолених Росією». Полякам у Відні обіцяли створення незалежної держави на землях так званого Царства Польського, яке перебувало у складі Російської імперії.

Петроград натомість грав лише «польською картою», обіцяючи автономію того ж «Царства Польського» й створюючи військові формування з поляків. На жодні обіцянки українцям Російська імперія не наважувалася, вважаючи, що незалежність України означатиме її кінець. Проте ресурсів для стримування українського руху в ослабленого війною центру вже не було. Тому російська влада могла лише спостерігати за його швидким переростанням у національну революцію протягом кількох місяців 1917 р.

Війна на руїнах імперій

22 січня 1918 р. Українська Народна Республіка проголосила незалежність. Намагаючись утримати її у вирі війни, керівники новопроголошеної держави вирішили заручитися підтримкою головних ворогів Росії — Німеччини та Австро-Угорщини. Укладений із ними 9 лютого 1918 р. у Бресті мир визначав не лише військову допомогу Україні у її війні з тепер уже більшовицькою Росією, а й окреслював її кордони. Союзники визнали за українцями, зокрема, терени Холмщини та Волині, пообіцяли створення з українських земель Галичини й Буковини окремого коронного краю в складі Австро-Угорщини. Такі кроки спричинили крайнє незадоволення діячів польського національного руху, які вважали ці території невід’ємною частиною їхньої майбутньої держави. Тому на Холмщині, діючи силою доконаних фактів, вони, всупереч домовленостям, встановлювали адміністрацію. До збройного протистояння між українцями й поляками тоді не дійшло — українська влада напружувала усі ресурси в боротьбі проти білої та червоної Росії, тому третій, польський, фронт був абсолютно непотрібним.

Союзники. Зліва направо: польський генерал Лістовський, Симон Петлюра, українські полковники Сальський і Безручко. Бердичів, квітень 1920 р.

Натомість збройний конфлікт між українцями та поляками через кілька місяців почався на іншому терені, що раніше належав до Австро-­Угорщини, — Галичині. Ослабленням імперського центру у Відні на завершальному етапі Першої світової війни вирішили скористатися обидві сторони. Українці виявилися рішучішими, несподівано захопивши владу у Львові 1 листопада 1918 р., поляки ― більше підготовленими, відвоювавши за кілька тижнів місто, а згодом й усю Західну Україну, де встановили польську владу.

Завзяте військове протистояння між українцями й поляками у 1918―1919 рр. не мало характеру тотальної війни. Головними учасниками були армії. Політичні керівники обох народів не вдавалися до акцій депортації чи масового винищення цивільного населення. Тому цю війну іноді згадують як останній зразок лицарської, чи джентльменської, війни. Можливо, запорукою такого відносно м’якого перебігу конфлікту була відсутність третьої сторони чи сторін, які були б зацікавлені в ескалації. Зруйновані війною й національними повстаннями, Російська та Австро-Угорська імперії припинили існування, нова ж більшовицька Росія не була готова вповні скористатися обставинами. Крім того, незважаючи на кривавий характер Першої світової, після завершення якої розпочався польсько-український конфлікт, ця війна не давала прецедентів масового знищення цивільного населення супротивника та депортацій з метою створення мононаціональних ареалів.

Бойові дії за участі польського війська та Української Галицької Армії тривали зі змінним успіхом до липня 1919 р. Оговтавшись після перших невдач наприкінці 1918 р., українські вояки провели кілька успішних операцій. Проте доля Галичини в той час вирішувалася не на полях битв, а за столами дипломатичних переговорів, де успіх поляків був беззаперечним.

22 січня 1919 р. проголошена у Львові Західноукраїнська Народна Республіка об’єдналася з Українською Народною Республікою. Акт Злуки став важливим політичним кроком для самих українців, адже проголосив об’єднання українських земель, які сотні років перебували в складі інших держав. Крім того, він мав суттєво посилити позиції на міжнародному рівні. Проте цього виявилося не досить.

Питання влаштування кордонів нових держав вирішувалося на Паризькій мирній конференції. Звісно, вирішували переможці, для яких Україна була союзником переможених — Німеччини та Австро-Угорщини. Польщу натомість сприймали як можливий буфер від більшовицької загрози, що ставала дедалі сильнішою. Польським політикам удалося переконати керівників Антанти, що саме вони можуть бути надійними союзниками у стримуванні більшовицького наступу на Європу. Тому вони отримали не лише дипломатичну, а й військову допомогу, яку використали у своїй боротьбі з… українцями. Відправлена для боїв із більшовиками, сформована з поляків у Франції армія Юзефа Галлера[2]