Читати книгу - "Чвара королів"

— Отже?

Давос хитнув головою.

— Все так, як ви попереджали. Вони не виступлять, маестре. Принаймні не за нього. Бо не люблять його.

«Саме так» — подумав Кресен. — «І не полюблять. Він сильний, здібний, справедливий… далеко за межами розумного… але цього замало. Завжди було замало.»

— То ви балакали з усіма?

— Усіма? Де ж пак! Тільки з тими, хто мав ласку пустити до себе. Вони ж і мене не люблять, ті зацні пани. Я для них завше буду тільки Цибульним Лицарем.

Пеньки на лівиці мимоволі стиснулися в кулак; на тій руці Станіс відтяв кінці усіх пальців, крім великого, проти останнього суглоба.

— Я зломив хліб з Гуліаном Лебедином та старим Пенрозом, а Тарф погодився зустрітися опівночі у гаю. Решта… Берік Дондаріон десь зник, кажуть, навіть загинув, а князь Карон став за Ренлі. Тепер він Брис Жовтогарячий, лицар Веселкової Гвардії.

— Веселкової Гвардії?!

— Ренлі створив свою власну Королегвардію, — пояснив колишній перемитник, — але його семеро вдягаються не в біле. Натомість кожен має свій колір. За Регіментаря в них Лорас Тирел.

Саме до таких речей мав смак Ренлі Баратеон: створити нове пишне лицарське братство і прикрасити його новим пишним вбранням. Змалку Ренлі полюбляв яскраві фарби та багаті тканини, а ще палко обожнював різноманітні ігри.

— Дивіться на мене! — волав він, бігаючи зі сміхом палатами Штормоламу. — Дивіться, я — дракон!

Або ж «Дивіться, я — чаклун!», або ж «Дивіться, дивіться, я — бог дощу!».

Зухвалий хлопчик з непокірним чорним волоссям та сміхотливими очима тепер дорослий, йому вже двадцять один рік, а він досі грається в ігри. «Дивіться, я — король!» — майнула в Кресена сумна думка. — «О Ренлі, Ренлі, мила дитино, чи думаєш ти, що робиш? Хіба не завмирає твоє серце від лихих передчуттів? Чи болить за тебе душа бодай в когось, окрім мене?»

— Які пояснення князі дали про свої відмови? — спитав він пана Давоса.

— Ну… хтось відбувся ґречними словами, а хтось зухвалими, хтось шукав виправдань, хтось годував обіцянками, а хтось просто збрехав, та й годі. — Він знизав плечима. — Зрештою, хіба не байдуже, хто що наплів? Слова — то вітер.

— І ви не змогли принести йому надію?

— Оманливої надії я б не поніс, а іншої не мав, — відповів Давос. — Від мене він почув правду.

Маестер Кресен пам’ятав день, коли Давоса висвятили у лицарі. Це сталося після облоги Штормоламу. Князь Станіс із малою залогою утримував замок мало не рік супроти великого війська князів Тирела та Рожвина. Їх відрізали навіть від моря, яким удень і вночі шугали галери Рожвинів під винно-червоним прапором Вертограду. В самому Штормоламі давно поїли усіх коней, знищили собак з котами і доїдали щурів. А тоді настала ніч нового місяця з небом, вкритим чорними хмарами. Огорнувшись пітьмою, Давос-перемитник кинув зухвалий виклик одразу і заставам Рожвинів, і скелям затоки Човнозгуби. Його невеличке суденце мало чорний короб, чорні вітрила, чорні весла і черево, набите цибулею та солоною рибою. Не надто багатий припас, та все ж залога вижила на ньому досить довго, щоб дочекатися Едарда Старка, який зрештою дістався Штормоламу і поклав облозі край.

Князь Станіс винагородив Давоса добрячим куснем землі на півострові Пізьма, невеличким замком і лицарською відзнакою… але ухвалив також і вирок, за яким той мав втратити по одному членику з кожного пальця лівиці, крім великого, щоб спокутувати роки свого перемитницького ремесла. Давос підкорився вирокові, але поставив умову, щоб Станіс учинив покарання власноруч — він не бажав потерпати від ножа у чиїхось нижчих руках. Князь скористався різницьким тесаком, щоб зробити справу чисто й вірно. Опісля Давос обрав для свого новоствореного шляхетного дому ім’я Лукомор, а на прапорі помістив чорного кораблика на блідому сірому тлі, з цибулиною на вітрилі. Колишній перемитник полюбляв жартувати, що князь Станіс зробив йому велику милість: позбавив зайвих чотирьох нігтів, які треба чистити й підрізати.

«Ні» — подумав Кресен, — «така людина не дасть йому облудну надію, не пом’якшить сувору правду».

— Правда, пане Давосе, буває гірким трунком, ба навіть для такої людини, як ясновельможний Станіс. Він думає тільки про те, щоб повернутися до столиці при повній силі та владі, скинути ворогів і отримати своє за правом. Але зараз…

— Якщо він поведе своє жалюгідне військо на Король-Берег, то стріне певну смерть. Йому не вистачить числа. Я так і сказав, але ж ви знаєте його гонор незгірш мене. — Давос підняв лівицю в рукавичці. — Спершу в мене пальці відростуть, ніж він прислухається до здорового глузду.

Старий зітхнув.

— Ви зробили все, що змогли. Тепер я маю додати свій голос до вашого.

І маестер продовжив свій виснажливий підйом.

Князь Станіс Баратеон перебував у великій круглій палаті зі стінами голого чорного каменю та чотирма високими вузькими вікнами, що дивилися на чотири вітри. Посередині палати стояв величезний стіл, за яким вона отримала свою назву: важка плита різьбленого дерева, зроблена за наказом Аегона Таргарієна ще до Завоювання. Мальований Стіл був більше як п’ятдесят стоп завдовжки, приблизно двадцять п’ять завширшки у найширшому своєму місці, а у найвужчому — заледве чотири стопи. Стіл не мав жодного прямого боку, бо теслі Аегона зробили з нього подобу земель Вестеросу, ретельно випилявши кожну затоку та кожен півострів. На поверхні, потемнілій від трьох століть фарбування покостом, були зображені сім королівств Аегонової доби з річками та горами, містами та замками, озерами та лісами.

У палаті було лише одне крісло. Воно стояло точнісінько там, де коло узбережжя Вестеросу розташувався острів Дракон-Камінь, і було підняте так, щоб бачити з нього весь стіл. На кріслі сидів чоловік у тісній зашнурованій камізелі й штанях грубої бурої вовни. Коли увійшов маестер Кресен, чоловік підняв очі.

— Я знав, що ви однак прийдете, старигане, хоч вас клич, а хоч ні.

В тому голосі не було ані крихти тепла. Та й не бувало майже ніколи.

Станіс Баратеон, князь Дракон-Каменя і милістю богів законний спадкоємець Залізного Престолу Семицарства, був широкий у плечах, жилавий, сухий обличчям та плоттю, яка нагадувала в’ялену на сонці, тверду, мов залізо, шкіру. Розповідаючи про нього, ніхто не проминав слів «суворий» та «жорсткий». Не досягнувши ще тридцяти й п’яти років, на