Читати книгу - "Дажбожа криниця"

— Що ти можеш мені дати?

— Знання… Забуття… Силу… Не знання з Чариних дощечок. І не магію Берегині. Сила Марени така прадавня, що губиться в предвічній Тьмі. Вона тобі знадобиться: надходять бо часи криваві.

— Я не залишусь, — сказала я, — але приходитиму.

Знову попливли літа. Літа без нього. Свати до нас вже давно не завертали. Мати потай плакала. Одна була їй радість: батько повернувся живим і цілим.

Коли повернувся, то оповів… Як затято билась маленька дружина. Скількох ворогів вони поклали трупом. І як високо горів поховальний вогонь над Крарійською переправою.

— Я був загрібним на його насаді, - розказував батько, — в битві теж тримався поруч, аж поки розкидало нас. Як упав він — не бачив уже. Лиш як одбились — знайшли його. Лежав межи Перуновими воями, ті бо боронили його до останку. З усіх жерців — один лише вижив. А князь ще живий був, як ми підскочили. Нічого не встиг сказати, всміхнувся лишень. Так і відлетів до Вираю з усміхом отим. А ховали ми його — леле… Блискавки небо крешуть, пороги гудуть… Сам Перун вийшов стрічати…сина….

— Чому відстало військо?

Батько, знизивши голос, заговорив про зрадництво найманців. І про Свенельда. На його думку, старий урман давно замислив зраду.

— Стара княгиня їм забагато волі дала, ну а Святослав тримав у шорах. Ось вони нас і підвели. А як доведеш? Те, що ромеї кагану заплатили — це ясно, та чи не перепало чого і Свенельду? Хтозна… І кому доводити? Свенельд нині молодому Ярополку перший друг, але весь Київ говорить — бути біді.

Біда не забарилася. Першим загинув молодший Святославич. Руку до цього приклав Свенельдів син. Олег з усіх трьох синів Святослава був найбільше схожим на батька. Коли мені траплялося побачити його, то завжди згадувався юнак, який колись вибирав меча в Любомира — коваля.

Олега вбили… Потім з півночі прийшов Володимир. Найманців при ньому було ще більше, ніж за Ігорових часів. Принаймні, так говорили старші люди. Град опинився в справжній облозі. Ярополка було по зрадницькому вбито… Вперше від заснування Києва, брат пішов на брата.

Коли син Малуні, що увійшов до Києва переможцем, хотів зайти до Дажбожої Святині, Чара опустив перед ним патерицю. Як колись перед Ольгою опісля Коростеня. Оповідали старші, що Ольга, однак, поводилась з більшою гідністю, аніж старший Святославич.

Володимир схопився за меч. Натовп молільників стурбовано загудів. Хтозна, що сталося б, але тут з-за спин дружинників виринула невеличка крихка жіночка, загорнена в корзно. Вона вчепилась молодому князю за руку, і той змушений був заховати зброю.

Вдова по Святославі була гарна, але красою іграшки. Маленька лялечка. Я не уявляла її поруч з «Сином Перуновим». А ось Володимир не був схожий ні на матір ні на батька. Лице мав довгобразе і якесь безвільне, волосся темне, темніше навіть за Малунині каштанові коси. А оксамитно-карі очі мали вираз наче неживий, без блиску, і це трохи псувало загалом вродливого хлопця.

— В молодого князя нав'ї очі, - шепотілося опісля подільське жіноцтво, — і темна душа… Недаремно його не любив батько…

— Батько його відіслав до міняйл новогородських, — бурчали й чоловіки, — та ще й примовив: «По вас і князь…» Не схотів би Святослав такого наступника.

Декотрі і впрост казали:

— Братовбивця… Проти Роду пішов… Дажбог від нього одвернувся, а й Перун чи помагатиме? Як буде знов війна, пропаде сам, дружину погубить, то й нам тоді не стримати степовиків.

Берегиня ж вважала, що треба з'єднати собі Малуню. З цією метою запропонувала княгині- матері послуги цілительки. Хора жінка, застуджена на Ільменських вітрах, з радістю погодилась.

— Тільки пришліть справжню відьму. — попрохала.

Берегиня вибрала мене.

Служба була не дуже важкою. Княгиня, справді дуже хвора, не коверзувала і не вередувала. Тільки жалілась і жалілась безперестанку. На небіжку-свекруху, котра її ненавиділа, на небіжчика-чоловіка, що охолов до неї, на брата Добриню, який злигався з п'яницями-урманами і час від часу ставав «скажений» від надміру хмільного, на сина, що її не слухав, на численних невісток, чиєї мови не розуміла.

— Рогнедь із кривичів, — починала Малуня зі старшої невістки, — все «ака» та «цека»… Бідолашна дівчина. Взяв її син ґвалтом, а живе неправдою. Чехиню йому привезли, — зітхала, згадуючи другу, — мало в Києві дівчат? Говорить та Мальфріда так, що й не второпаєш, та ще й грецької віри… Дошкам молиться… Тепер висватав болгариню… Ще ліпше. Каже ніби по-нашому, а все одно незрозуміло. Жодне мамою не зве… Рогнедь, чуєш, Світозаро, дітей ховає од мене, наче я їх зурочу. А мені ж її шкода, ой шкода… Скільки од синка рятувати доводилось… Б'є він її і жалітись не дає, а вона потім синці білилами замазує. Горда, ще б пак… Приголубити хочу, від серця, а воно мов кішка пирхає. Синочку ж стану вимовляти, а він мені: «Не лізьте, мамо.» П'є він, Світозаро, Добриня його споює. Навмисне, аби владу над ним мати. Наложниць завели цілу ровту, і дядько і небіж обидва туди їздять, за місто, а потім з тими потіпахами їхні урмани сплять. А стану соромити: " Не лізьте, мамо… Помовч, сестро…» Леле, був би живий Святослав… Най би й іншу жону мав, але не дав би синам пропасти.

Я співчутливо притакувала. Надивилася бо на нові порядки у княжому теремі.

— Вдову Ярополкову взяв за себе, — жебоніла Малуня, рада, що хоч хтось її слухає, - брата вбив, а з жоною його спить. Як вони з Добринею не вимовляються, а вбивць вони підкупили. За ті скарби, що награбували в Полоцьку. Віщий до Святині не пустив… Князя… Сором який… А що не скажи: " Мовчіть, мамо.»

Самому Володимиру я намагалася не навертатися на очі. Але раз таки зіткнулись-мо на деревляній галереї. Юнак мав вигляд невиспаний і вельми похмільний. Прийнявши мене за служебку, спробував був обійняти, але я глянула на нього, як учив Чара, і тихо сказала:

— Геть!

Від різкого болю у голові молодик одразу ж протверезів.

— А, — сказав, — то ти материна відьма? Правду кажуть, що ви не старієте? Скільки тобі літ?

— Багато, князю…

Не так уже було й багато, але я не хотіла вести довгі розмови з розбещеним молодиком.

— Ну, йди… І не забудь уклонитись наступного разу!

— Кланяються лише Богам, князю, та й то у великій притузі, - відповіла я і шаснула у двері раніше, ніж він отямився від мого зухвальства.

Раз, увечері, я йшла через півтемну трапезну з глечиком готового зілля. Коли раптом почула