Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Дажбожа криниця 📚 - Українською

Читати книгу - "Дажбожа криниця"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дажбожа криниця" автора Мирослава Горностаєва. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 ... 15
Перейти на сторінку:
багато лжі тут понаписано.

— Певно ж, князю… Геродот той далі Ольвії не бував, а писав зі слів переляканих елланів. Плутав скитів та русичів з кочовими ордами.

— Так і ромей один казав… Любомудр, по їхньому — філософ. Чудний чоловік… Прорвався до мого шатра, Перунові вої його трохи не вбили, думали — підісланий, абощо… Вірить той грек древнім Богам Еллади, жалкує за їх Святинями і красою. «Ти, — говорить, — ските, посланець Древніх Богів. Лише у вас, на півночі, зосталися вони…» Розказував страшні речі…Про храми поруйновані, статуї розбиті. Знав він слов'янщину подунайську, тож я його розумів…

В синіх очах — незвична задума. Навіть голос змінився, зникла юнацька запальність.

— Оповідав за дівчину одну, жила вона, здається, в Олександрії. Християнські жерці розірвали її на шмаття. «За що?»- питаю. «За те, що хотіла все знати.» І тут я згадав про тебе. Перед походом оповів мені Чара, як ти знань просила. Соромив, що мало книгам приділяв уваги. Але що ж… Воїн я…

— Розум не обтяжить воїна, але сприяє перемозі… - сказала я, сама своїй сміливости дивуючись.

Сміється Святослав:

— Метка в Любомира донька… Ну, і взяв я того ромея товмачем. Понаслухувався від нього речей цікавих. «Писатиму, — каже, — про тебе». «Маю волхва — літописця» — відповідаю. «Писатиму для своїх, аби відали правду…» Махнув я рукою — най пише

— Поговорити б з ним…

— Лишив його в Предславі. Маю думку — закріпитися там. Люд тамтешній за мене: не люблять вони правителів своїх, булгар — наїзників. А ромеїв на дух не виносять… Позмагаємось!

Руку свою, невелику, гарячу поклав мені на плече. Пальці тонкі, наче в дівчини, та знаю, що підкови вони гнуть.

Душа моя зараз в тих пальцях, мов та підкова…

Та в присінку затупотіло. Гридні…

— Княже, мати помирає!

Зірвавсь з-за столу борвієм.

— Чекай! — кинув. І вибіг геть.

Через три дні ховали Ольгу. За ромейським звичаєм.

Град незадоволено гув. Люди вимагали вогняного поховання. Святослав на усі докори відповідав понуро але твердо:

— Най вершиться материна воля…

Княгиню проводжали в останню путь ромейський жрець в чорному вбранні та жменька чужоземних гостей торгових. Святослав йшов за домовищем стиснувши вуста. Поруч двоє синів — Ярополк з Олегом. Хлопці — нівроку вже…

Кияни не пішли на християнський цвинтар, аби не осквернитись. Стояли обабіч кирикону святого Іллі. Врешті, проводжаючі вийшли з загорожі. Ромейський жрець голосно мовив до Святослава, від хвилювання ковтаючи слова:

— Великий князю, її душа на небі плаче за вами. Адже ви приречені геєні вогненній! її останнім бажанням було — аби ви прийняли святе хрещення. Во ім'я Господа нашого Ісуса Христа!

Святослав йшов, схиливши голову. Вітер з Дніпра ворушив русявий чуб. Ромей продовжував умовляти, додавати ваги на ці зігнуті горем плечі:

— Бог єдин, єдина віра, єдине хрещення… Вона плакала на смертнім ложі, що ніколи не зустріне вас в потойбіччі. Виконайте її останню волю! Вона благала вас!

Князь рвучко випростався. На хвилину я подумала, що він вдарить, або різко відіпхне того, хто не дає йому залишитись наодинці з пам'яттю про вмерлу.

Але Святослав стримався. Сказав лишень:

— Я предківської віри не зраджую!

І швидко пішов геть… Ромей лишився стояти. Люди обходили його і потиху складали з пальців знаки оберегу, боячись зурочення.

«Важко йому буде без покровительки», — майнуло в мене.

А Святослава виділа я опісля лише раз. В Дажбожій Святині, перед тим, як повернувся він на Дунай. Чара благословив його, а я заплакала. Святослав мовив, усміхаючись:

— Малою не плакала, а тепер хлипаєш, Світозаро Любомирова?

І стис мені зап'ясток, а на вухо прошепотів:

— Вернусь — жоною зроблю! Чекай…

В Святині Берегині був потаємний кут, затулений запонами. Скориставшись тим, що волхвиня потішала біля Рожаниць якусь вагітну, я шаснула туди.

Богиня стояла, звабливо вигнувшись струнким тілом. Нага Лада, що чекає коханого… Золотий блиск дерева здавався відблиском живої шкіри.

— Світозаро? — почувся голос Берегині.

Тільки зараз я збагнула, що мимоволі закинула руки за голову. І вигнулась, аби роздивитись Матір закоханих.

— Лада — це нині ти, — сказала Волхвиня, — він у війську? Дружинник? Гридень?

Я кивнула. Не мала сили видушити слово.

— Чекання гірке, але й солодке, — мовила Берегиня, — бо, коли дочекаєшся, то бігатимеш ось до кого…

Вона вказала на дев'ять Рожаниць за запонами. Дев'ять статуй, що зображували вагітних… Остання, негарна тілом, але з відсвітом материнства на обличчі, завжди подобалася мені.

— Його дитя — це щастя…

— Ну, дай Боже — Дажбоже, та Матінка — Земля.

Жінка провела мене до виходу. Гарне лице, що наче не мало віку, усміхнулось з- під пов'язки — обереги:

— Помагай тобі Лада!

Час спливав у чеканні…Час…

Лихі звістки бігли швидше од війська, що верталося. Кінні гінці прокричали їх на вуличках Подолу. Я впала біля воріт і три дні не приходила до тями. Четвертого дня подибала за місто.

Мертвий… Мертвий… Він… Не може бути… Він… Непереможний…

Вони поховали його там, над переправою… Я не побачу його мертвим… Може і на краще. Пам'ятатиму живе ясне лице. І той усміх… Святослав…

Я йшла добу. Знала дорогу, хоч була в цьому лісі лише вдруге. Ранком переді мною відкрилася галявина. На ній — невеличка деревляна Святиня.

Я була тут лише раз. І думала, що більше не прийду ніколи. Але прийшла.

В Святині пахло зіллями. Посередині, на Святому Місці, стояла вона… Чорнокоса діва з трисвічником в руці. В другій, опущеній додолу, — ріг, повний зілля…

Я знала, що в тому розі. Це входило в моє навчання.

— Чому ти забрала його, Марено?

Діва — Смерть усміхалась. Невідомий різьбяр зробив її схожою на Ладу. Близнючка Любови…

— То бери й мене, Смерте…

— Поспішаєш, дівчино!

Чорна тінь заступила мені шлях.

— Твій воїн в чертогах Перунових. Так ти туди не потрапиш.

— Відки ти знаєш?

— Чи мало сюди ходить тих, що не дочекалися? Щасливі не знають дороги до Чорної…

Я сіла на втоптану землю.

— Скажи мені, - спитала, — що таке зло?

Жриця посміхнулась… Ледь — ледь…

— Ти й досі хочеш все знати?

— Хочу! Та, що ти їй служиш, зло?

— Що таке зло? — озвалася Чорна. — Ось лежить на дорозі меч. Один цим мечем уб'є купця і пограбує його статок. Другий захистить Вітчизну від наїзників. Третій перекує на рало…Що таке зло?

— То Тьма в нас самих?

— А що таке Тьма?

— Загадки… — сказала я. — Самі лише загадки…Чому він загинув?

— Його зрадили.

— Як ти знаєш?

— Чутками повниться світ…

— А мені що робити?

- Іншій я б сказала: лишайся зі мною, відьмо. Але

1 2 3 4 ... 15
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дажбожа криниця», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дажбожа криниця"