Читати книгу - "Сезон гроз"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Так є, — докинув Ксандер. Еґмунд пирхнув, вилаявся собі під ніс.
— В рамках поваги і порозуміння, — Корал накрутила руде пасмо на палець, глянула догори, на плафон, — а також з турботи про гармонію і лад у твоїй державі… Маю певну інформацію. Конфіденційну інформацію. Бридко мені доносити, але шахрайство і злодійство мені ще більш огидні. А йдеться, мій королю, про нахабні фінансові махінації. Є такі, що пробують тебе обкрадати.
Белогун схилився на троні, по-вовчому скривив обличчя.
— Хто? Прізвища!
Керак, місто в північному королівстві Цидарис, біля гирла річки Адалатте. Колись столиця окремої держави К., яка через недолуге управління та вигасання правлячої династії підупала, значення стратила і сусідами поділена та загарбана стала. Має порт, фабрик кілька, маяк та згрубша 2 000 мешканців.
Еффенберг і Тальбот, Encyclopaedia Maxima Mundi, том VIII
Розділ другий
Затока їжачилася щоглами та була заповнена вітрилами, білими і різнокольоровими. Більші кораблі стояли на рейді, захищеному мисом і хвилерізом. В самому порту до дерев’яних молів причалювали менші і зовсім невеликі кораблі. На пляжах кожне хоч трохи вільне місце займали човни. Або те, що лишилося від човнів.
На краю миса височів маяк з червоної і білої цегли, відновлений релікт ельфійських часів. Білі хвилі прибою шмагали його, мов батогами.
Відьми́н штовхнув кобилу острогою в бік. Рибка підняла голову, роздула ніздрі, ніби теж тішилася запахом моря, що його ніс вітер. Покваплена, рушила крізь дюни до міста, що було вже близько.
Місто Керак, головна метрополія однойменного королівства, розташоване на двох берегах річки Адалатте при самому її гирлі, було розділене на три окремі дільниці, що виразно різнилися між собою.
На лівому березі Адалатте містився комплекс порту, доки і промислово-торговий осередок, що включав корабельні й майстерні, в тому числі переробні, склади, ярмарки і базари.
Протилежний берег річки, місцевість, що називалася Пальмірою, заповнювали халабуди і хатини бідноти й робочого люду, будинки та крамниці дрібних крамарів, бойні, ятки та численні забігайлівки і замтузи[3], що відчинялися лише після смеркання, бо Пальміра була також дільницею розваг і заборонених насолод. Окрім того, як було відомо Геральтові, тут можна було запросто позбутися гаманця або дістати ножа під ребро.
Далі від моря, на лівому березі, за високим частоколом з грубих колод розташовувався власне Керак, квартал вузьких вуличок між будинками багатих купців та фінансистів, факторіями, банками, ломбардами, шевськими та кравецькими майстернями, крамницями та крамничками. Знаходилися тут також корчми та місця розваг вищої категорії, в тому числі борделі, які пропонували точно те саме, що й у портовій Пальмірі, але за значно вищими цінами. Центром кварталу був чотирикутний ринок, що містив міську ратушу, театр, суд, митницю, і будинки міської еліти. Посеред ратуші стояв на цоколі пам’ятник засновнику міста, королеві Осмику, страшенно запаскуджений чайками. То була явна дурниця, адже місто над морем існувало задовго до того, як туди припхався Осмик дідько знає звідки.
Вище, на пагорбі, стояв замок і королівський палац, доволі нетипового вигляду і форми — то був старовинний храм, перебудований і розбудований після того, як його покинули жерці, засмучені повним браком зацікавленості з боку населення. Від храму лишилася навіть кампаніла, тобто дзвіниця з великим дзвоном, в який король Белогун, що правив на даний момент в Кераку, наказував бити щодня опівдні і — очевидно, на зло підданим — опівночі.
Дзвін озвався, коли відьми́н виїхав між перші халупи Пальміри.
В Пальмірі панували рибний, пральний і кухонний смороди, тлум на вуличках був страшенний, проїзд вартував відьми́нові купи часу і терпіння. Геральт відітхнув, коли нарешті добрався до мосту і переїхав на лівий берег Адалатте. Вода смерділа і несла баранці білої піни — результат роботи кушнірної майстерні, розташованої вгору по річці. Звідти вже недалеко було до шляху, який вів до оточеного частоколом міста.
Зоставив коня у стайнях перед містом, заплативши на два дні наперед і залишивши конюхові доплату, аби гарантувати Рибці відповідний догляд. Попрямував до вартової вежі. До Кераку можна було дістатися лише через вартову вежу, після проходження контролю та малоприємних процедур, які його супроводжували. Відьми́на дещо дратувала ця необхідність, однак він розумів її мету — мешканців міста за частоколом не надто тішила думка про візити гостей з портової Пальміри, а особливо моряків з інших країв, що сходили там на сушу.
Відьми́н увійшов до вежі, дерев’яної будівлі, збудованої зрубом, в якій містилася, як було йому відомо, кордегардія. Думав, що знає, що на нього чекає. Помилявся.
Йому доводилося бувати у численних кордегардіях. У малих, середніх і великих, у близьких і зовсім далеких закапелках світу, в місцях, цивілізованих більш, менш, чи й зовсім ніяк. Всі кордегардії світу смерділи тухлятиною, потом, шкірою та сечею, а також залізом та мастилами для догляду за ним. В кордегардії Кераку було схоже. Правильніше, було б, якби класичних кордегардійних запахів не забивав тяжкий, задушливий запах пердіння, що досягав стелі. В меню гарнізону тутешньої кордегардії безсумнівно домінували великонасінні бобові рослини, такі як горох, біб і ряба квасоля.
Гарнізон, однак, повністю складався з дам. З шістьох жінок. Вони сиділи за столом і були цілковито зайняті полуденним прийомом їжі. Всі пані жадібно сьорбали з глиняних мисок щось, що плавало в рідкій паприковій підливі.
Найвища стражниця, очевидно, комендантка, відсунула від себе миску, встала. Геральт, який уважав, що не існує негарних жінок, раптово відчув потребу переглянути цей постулат.
— Зброю на лаву!
Як усі присутні, стражниця була острижена під нульку. Волосся вже трохи відросло, утворюючи на лисій голові негарну щетину. З-під розстібнутої камізельки і розхристаної сорочки виглядали м’язи живота, що нагадували великий зашнурований сальцесон. Біцепси стражниці, якщо продовжувати м’ясницькі асоціації, мали розміри свинячих шинок.
— Зброю на лаву ложи! — повторила. — Оглох?
Одна з її підлеглих, все ще схилена над мискою, трохи привстала і перднула, голосно і протяжно. Її товаришки зареготали. Геральт обмахнувся рукавицею. Стражниця дивилася на його мечі.
— Ей, дєвки! Йдіть сюда!
«Дєвки» встали, доволі неохоче, потягуючись. Всі, як зауважив Геральт, одягалися у стилі вільному та легкому, а головне, такому, що дозволяв хвалитися м’язами. Одна мала на собі короткі шкіряні штани, зі штанинами, розпореними по швах, аби вмістити стегна. А одягом від талії догори слугували їй головним чином ремені, які схрещувалися між собою.
— Відьми́н. — констатувала вона. — Два
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сезон гроз», після закриття браузера.