Читати книгу - "Сезон гроз"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Друга, як і всі, висока і широка в плечах, підійшла, бесцеремонним рухом розкрила сорочку Геральта, схопилася за срібний ланцюжок і витягла медальйон.
— Знак має, — підтвердила. — Вовк на знаку, з оскаленими зубами. Виходить, реально відьми́н. Пропустим?
— Правила не боронять. Мечі здав…
— Власне. — Геральт спокійним голосом приєднався до розмови. — Здав. Обидва будуть, як я розумію, в камері схову під охороною? Видаватимуться за квитанцією? Яку я зараз отримаю?
Стражниці, шкірячи зуби, оточили його. Одна штурхнула, ніби ненавмисне. Друга голосно перднула.
— Во тобі квитанція, — пирснула.
— Відьми́н! Найманий громитель потвор! А мечі оддав! Зразу! Послушний, як лошара!
— Хер би, напевно, тоже здав, якби казали.
— Так скажем йому! Шо, дєвки? Хай витягне з ширінки!
— Глянем, шо в відьми́нів за хери!
— Хватить, — буркнула комендантка. — Розійшлися, звьозди. Гоншорек, сюда! Гоншорек!
З бокового приміщення з’явився лисуватий і немолодий панок в бурій опанчі і вовняному береті. Як тільки зайшов, одразу розкашлявся, зняв берет і почав ним обмахуватися. Мовчки взяв оплетені ременями мечі, дав Геральтові знак, щоб ішов за ним. Відьми́н не зволікав. В мішанині газів, що наповнювала кордегардію, кишкові гази починали явно переважати.
Приміщення, до якого зайшли, ділили солідні залізні ґрати. Панок в опанчі зашкряботів у замку великим ключем. Повісив мечі на гачку біля інших мечів, шабель, кордів та мисливських ножів. Відкрив обшарпаний журнал, довго і повільно в ньому грамузляв, безперервно кашляючи, ледве ловлячи подих. Нарешті вручив Геральтові виписану квитанцію.
— Маю розуміти, що мої мечі тут у безпеці? Під замком і охороною?
Бурий панок, тяжко дихаючи і відсапуючи, замкнув ґрати і показав йому ключ. Геральта це не переконало. Кожні ґрати можна було здолати, а звукові ефекти метеоризму панусь із кордегардії могли заглушити будь-яку спробу злому. Однак не було виходу. Треба було владнати у Кераку те, за чим відьми́н прибув. І якнайшвидше покинути місто.
* * *
Корчма, а чи — як було написано на вивісці — остерія «Natura Rerum» містилася в не дуже великому, однак вишуканому будиночку з кедрового дерева, критому стрімким дахом з високим комином. Фасад будинку прикрашав ґанок, до якого вели сходи, заставлені розлогими алое в дерев'яних вазонах. З корчми долинали кухонні запахи, головним чином — від м’яса, що смажилося на рожнах. Запахи були такі спокусливі, що «Natura Rerum» одразу здалася відминові Едемом, розкішним садом, островом щастя, краєм блаженних, що тече молоком і медом.
Скоро виявилося, що цей Едем — як і кожний Едем — був під охороною. Мав свого цербера, сторожа з полум'яним мечем. Геральту трапилася нагода побачити його в дії. Цербер, невисокий, але міцно збудований чолов’яга, на його очах відігнав від саду розкоші худого молодика. Молодик протестував — покрикував і жестикулював, що явно дратувало цербера.
— Тобі заборонено заходити, Муусе. І ти про це добре знаєш. Тож відійди. Я не буду повторювати.
Молодик швидко відійшов від сходів, щоб не дати себе відіпхнути. Був, як зауважив Геральт, передчасно облисілий, рідке і довге біляве волосся починалося у нього лише побіля тім’я, що загалом справляло радше паскудне враження.
— Грав я вас і вашу заборону! — верескнув молодик з безпечної відстані. — Не задарма працюєте! Піду до конкурентів! Чваньки! Вискочні! Вивіска позолочена, а лайно й далі на халявах! І варті для мене стільки ж, скільки лайно! А гімно завжди гімном буде!
Геральт дещо занепокоївся. Облисілий молодик, хоч мав паскудну зовнішність, був одягнутий цілком по-панськи, може, й не так багато, але в кожному разі елегантніше від самого відьми́на. Якщо елегантність і була вирішальним критерієм…
— А ти куди, питаю? — холодний голос цербера перервав хід його думок. І підтвердив занепокоєння.
— Це ексклюзивний заклад. — заявив цербер, загороджуючи собою сходи. — Розумієш значення слова? Так ніби виключений. Для декого.
— Чому для мене?
— Не одяг красить чоловіка — стоячи на дві сходинки вище, цербер міг глянути на відьми́на згори. — Ти, чужинцю, ходяча ілюстрація цієї народної мудрості. Твій одяг анітрохи тебе не красить. Може, інші якісь приховані риси тебе красять, не буду в це вникати. Повторюю, тут ексклюзивний заклад. Не терпимо тут людей, одягнутих як бандити. Ані озброєних.
— Я не озброєний.
— А виглядаєш так, якби був. Отже будь ласкавий попрямувати деінде.
— Припини, Тарпе.
У дверях закладу з’явився смаглявий чоловік в оксамитовому каптані. Мав кущуваті брови, проникливий погляд, орлиний — і немаленький — ніс.
— Очевидно, — повчально звернувся до цербера орлиний ніс, — не знаєш, з ким маєш справу. Не знаєш, хто до нас завітав.
Довге мовчання цербера підтвердило, що таки не знає.
— Геральт з Ривії. Відьми́н. Знаний тим, що береже людей і рятує їм життя. Як тиждень тому, тут, в нашій околиці, в Ансеґісі, де порятував матір з дитиною. А на кілька місяців раніше, в Чізмарі — гучна то була справа — убив левкроту-людожерку, сам при цьому зоставшись пораненим. Як же я можу забороняти вхід до мого закладу тому, хто займається такою шляхетною справою? Навпаки, я радий такому гостеві. І маю за честь, що забажав мене відвідати. Пане Геральте, остерія «Natura Rerum» вітає вас під своїм дахом. Я Фебус Равенґа, власник цього скромного місця.
Стіл, за який посадив його метр, був накритий скатертиною. Всі столи в «Natura Rerum», здебільшого зайняті, були накриті скатертинами. Геральт не пам’ятав, коли останній раз бачив скатертини в корчмі.
Хоч було цікаво, не розглядався навколо, аби не здатися провінційним простаком.
Попри це, обережний огляд виявив скромне, але вишукане і підібране зі смаком умеблювання. Вишуканою — хоч і не завжди зі смаком підібраною — була й публіка, здебільшого, як оцінив Геральт, купці та ремісники. Були капітани кораблів, засмаглі й бородаті. Не бракувало строкато вдягнених шляхтичів. Пахло теж приємно і вишукано — печеним м’ясом, часником, кмином і великими грішми.
Відчув на собі погляд. Коли Геральта розглядали, його відьми́нське чуття сигналізувало про це негайно. Глянув, краєм ока і обережно.
Розглядала його — теж дуже обережно, непомітно для простого смертного — молода жінка з рудим, як хутро лисиці, волоссям. Удавала, що повністю зайнята споживанням страви — чимось, що смачно виглядало і спокусливо пахло навіть здалеку. Стиль і мова тіла не залишали місця для сумнівів. Принаймні відьми́нові. Побився б об заклад, що вона чародійка.
Метр покашлюванням вирвав його з роздумів і раптової ностальгії.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сезон гроз», після закриття браузера.