Читати книгу - "Місце для дракона"

— Ой, скорше б уже того змія забили. Може, спокій настане.

— Де там! З тим змієм ще мороки буде і буде. Я си думаю, що все це недармо. Хтось нам тих зміїв мусить насилати. Може, з-за гряниці. Бо дуже вже він хитрий. В нас таких не буває.

— Слухай, Мойшеле, а може, того змія наші сюди наслали?

— А що ти гадаєш? І це може бути. Але тільки чого не попередили, що я маю робити? Чи кричати «бий змія!», чи ціхо-ша мовчати?

— Я думаю, треба кричати разом зі всіма. Так безпечніше.

— Але коли той змій наш? Потім спитають: чого кричав?

— А так спитають, чого не кричав.

— Ох! ох! Ну і будь тут мудрий! Думаєш, не питали? — шинкар озирнувся і стишив голос. — Вчора пізно ввечері, як ти вже спала, приходив сам таємний радник. От він і спитав: «А скажіть мені, пане Шамуель, який ваш особистий внесок до всенародної боротьби з драконом?» Я й кажу: «Мій внесок такий, що я цілими днями, як білка, кручуся, аби вельможних лицарів нагодувати й напоїти, бо з пустим пузом проти дракона не попреш».

— А він що?

— А він каже: «За це ви, пане Шамуель, маєте свої таляри. А ви мені скажіть, що ви від себе дали…» Ну і будь тут мудрий! Що я від себе дав! А соли не дав? Як м’ясо без соли їсти?

— А він що?

— А він каже: «Про сіль ліпше не кажіть. Як везли сіль підводами з Галича, то добрий лантух соли в порох висипався якраз коло вашого шинку. Цікавий випадок, правда? Ото ви тою сіллю з порохом і присмачуєте м’ясце. Хіба ні?»

— Ой мамеле-тателе!

В цю мить за вікном майнула чиясь постать, і шинкар зашипів:

— Цс-с-с! Про вовка промовка…

І справді — до шинку зайшов сам таємний радник, весь у чорному одязі, та ще й з чорним плащем через плече.

— Чого це ви завмерли й витріщились, як жаби на купині? — спитав радник, роззираючись по стінах. — Скільки мух… Звідки вони беруться?

— Я би вам сказав звідки, — вклонився шинкар. — Але й не знаю, чи можна.

— Я вам дозволяю.

— Це все з-за гряниці! От звідки.

— Що? З-за границі? А звідки ж у вас такі відомості?

— У нас жодних відомостей нема, а тільки так собі міркуємо, що то мухи не наші.

— Ми з ними боремося, — підказала Ривка.

— І перемагаєм! — закивав головою шинкар. — Я всіх загряничних мух записую сюди.

В руках шинкаря з’явилася дощина з карбами.

— Гм-гм… — зам’явся радник. — Хто б сподівався від вас такої ретельності? А з нашими мухами як?

— Відчизняні мухи найкращі в світі! Їх зовсім не чути. О! Слухайте! Чуєте?.. Це гудуть загряничні мухи! А наші — та їх зовсім не чути. Сказано — свої.

— Гаразд, а що ви думаєте про дракона?

— Про дракона? Та я про нього так погано думаю, що отако взяв би та й роздер на кавалки, ногами потоптав і сказав: «Щоб більше сюди не ходив!»

— Ага! — насторожився радник. — То ви вважаєте, що й він з-за границі?

— Аякже! З самої Візантії. Це їхня робота. І я собі так міркую, що ми повинні одімстити. Вони нам грецьких драконів, а ми їм — люботинських щурів. Хай начуваються! А наші щурі — самі знаєте — найкращі в світі. Куди їхнім драконам?

— Пфу-у… — радник аж витер спітніле чоло. — Ото наплів! Вмієте! Нічого не скажеш…

По цих словах витяг з-під плаща сувій, розгорнув його, і шинкарі побачили намальованого дракона з трьома головами, що сидів на горі кісток та черепів, а в лапах його звивалися впольовані люди. Вся картина була щедро захляпана червоною фарбою.

— Вей-вей, яке страхоття! — сплеснула руками Ривка.

— Оце повісьте в корчмі, аби лицарів до бою надихало, — сказав радник з відчутно пригаслим настроєм і, вже відходячи, пошкріб гамалика: — Так мені голову замакітрити!

Коли за ним зачинилися двері, Ривка обняла чоловіка і чмокнула в чоло:

— Ну-у, ти геро-о-ой! Відчитав, як по-писаному.

— Хтось комусь мусив відчитати. Або я йому, або він мені.

7

«Під веселим раком» зібралася вся лицарська кумпанія. Смажені бажанти, начинені бекасами і воловим мозком, височіли над усіма іншими стравами, наче боги.

— Бажанта слід запікати не одразу як впольовано, — басував Кельбас із Цюкалівки. — Тра щоб він пару днів полежав, поки від нього душком не повіє.

— Оце! — розреготався Юхно з Косогора. — То він засмердітися має, чи як?

— Чого засмердітися? Я кажу: легенький душок! Але на те треба знавця. Дехто цю пору визначає по барві пір’я на череві.

— То він має у пір’ї лежати?

— Аякже. Пір’я, коли свіжим скубаєш, витягує соки. Я це знаю, бо їв у свого дядька на Волині. То була, скажу вам, смакота!

— До дідька з вашими гнилими бажантами! — траснув кубком по столу моравський лицар Гудбрант. — Бажанти їм в голові! Якого чорта лисого, скажіть мені, пер я сюди з Моравії? В пеклі б вашого дракона дерли, пся кость! Та то заєць, а не дракон! Був би знав, ліпше в Семиграддя подався. Там, кажуть, дракон такий об’явився, що аж земля дрижить.

— А тебе ніхто й не кликав, — буркнув Кельбас. — Дракони наші їм, бачте, не до шмиги! Ніби в Моравії ліпші. Та там уже сотню літ навіть задрипаної зміюки ніхто не бачив, не то що…

— Де? В нас? — спаленів Гудбрант, і правиця його сягнула до руків’я меча. — Та в нас недавно велетень такий був, що… що…

— Знаю, — кивнув Кельбас, — земля дрижала. Та у вас, як хто на п’ядь вищий, то вже й велетень. Знаємо ваших.

Гудбрант позеленів, і якби його сусіди не обхопили за руки, то, певно, таки видобув меча і кинувся б на Кельбаса, який спокійно жував бажантове м’ясо.

— Ну-ну, — сказав Кельбас. — Не гарячкуй. Ти нашого дракона образив, я — твого. Ми квити. Осьо випий медівки та скуштуй печеню, бо такий худий та кістлявий, що від драконового подиху у небо, мов янгол, вознесешся.

— В нас так не жеруть, — огризнувся Гудбрант.

— Тим-то ви німакам і ради не дали. Подумай сам: