Читати книгу - "Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк"

Автор, котрий сам ілюструє свою книгу, вже у самому прагненні до цілковитої завершеності твору власноруч нагадує натхненних середньовічних капеланів і ремісників.

Першодрук:

«Крильце» обкладинки першого видання «Санаторію під Клепсидрою», Варшава, 1937 [текст був опублікований анонімно, однак, вірогідно, написаний самим Шульцом].

Перевидання:

Jerzy Ficowski, Okolice sklepów cynamonowych. Szkice, przyczynki, impresje, Kraków 1986, s. 62—63 [у цьому виданні див. докладні пояснення].

У майстернях польських письменників і вчених

Моєю найближчою книгою буде збірка з чотирьох оповідань. Тема — як зазвичай — неважлива і складна для викладу. Сам я маю на свій ужиток певне ніщо, яке не говорить власними назвами. Скажімо, тема одного з цих оповідань має запозичену у Йокаї[1] назву «Marsz za porte-épée».

Невідомо, що за такого способу кристалізації змісту назвати темою. Властивою темою, себто остаточною сировиною, яку знаходжу в собі без жодного втручання волі, є певний динамічний стан, цілковито ineffabilis і цілковито несумісний із засобами поезії. Попри те, він має виразно окреслений клімат, який чітко визначає ґатунок змісту, що осідає й нашаровується на ньому. Що більший той безтілесний зв’язок є ineffabilis, то більша його поглинальна здатність, тим виразніша тропіка і тим сильніша спокуса прищепити його на матеріалі, в якому б він реалізувався. Наприклад, першим зародком моїх «Птахів» було якесь мерехтіння шпалер, яке пульсувало в темному полі зору — нічого більше. Це мерехтіння мало, однак, високий потенціал можливих змістів, величезну репрезентативність, споконвічність, претензію на втілення в собі світу. Першим ядром «Весни» був альбом з марками, що випромінював у центрі поля зору, мерехтів нечуваною силою алюзій, атакував зарядом змісту, про який можна було здогадуватися.

Той стан, яким би убогим не був його зміст, дає мені почуття необхідності, повноваження до оповіді, упевненість у легальності всього процесу. Без цього фундаменту я був би кинутий на поталу сумнівам, мав би відчуття омани, випадковості й неавтентичності того, що творю.

Мене тепер спокушають усе невимовніші теми. Парадокс, напруженість між їхньою невимовністю і швидкоплинністю та універсальністю претензії, прагненням до втілення «всього» — це найсильніше творче піднесення.

Коли ці оповідання будуть готові до друку, я ще не знаю. Неспроможність до експлуатації крихт і залишків часу змушує мене відкласти остаточне їх завершення на вакації.

Першодрук:

„Wiadomości Literackie” 1939, nr 17 [текст є відповіддю на анкету часопису: назва є одночасно назвою рубрики, в якій було поміщено цю відповідь].

Перевидання, зокрема:

Bruno Schulz, Republika marzeń…, s. 63—64 (Zapowiedź).

Мітологізація дійсності

Суттю дійсності є сенс. Що не має сенсу, не є для нас дійсним. Кожен фрагмент дійсності живе завдяки тому, що бере участь у певному універсальному сенсі. Старі космогонії виражали це сентенцією, що на початку було слово. Неназване не існує для нас. Назвати щось означає включити його в якийсь універсальний сенс. Ізольоване, мозаїчне слово — це пізній витвір, це вже результат техніки. Первослово було маячінням, яке кружляло довкола сенсу світла, було великою універсальною цілістю. Слово в нинішньому, поточному значенні — це вже тільки фрагмент, рудимент якоїсь давньої всеосяжної, цілісної мітології. Тому воно прагне до відрощування, відроджування, до відновлення повноти сенсу. Життя слова полягає в тому, що воно пнеться, пружинить до тисячі поєднань, як почетвертоване тіло вужа з легенди, частини якого шукають одна одну в темряві. Цей тисячократний та інтегральний організм слова, розірваний на окремі вирази, звуки, поточну мову, в цій новій формі перейшов до нас уже як орган порозуміння, пристосований до потреб практики. Життя слова, його розвиток стали на новий шлях — на шлях житейської практики, підлягли новим правилам. Але коли накази практики послаблюють свої вимоги, коли слово визволяється з-під цього примусу, залишається наодинці з собою і повертає собі власні права, тоді в ньому відбувається регресія, протилежний напрямок руху, тоді воно прямує до давніх зв’язків, до відновлення у сенс — і таке прямування слова до материзни, його тугу за поверненням, тугу за словесною правітцівщиною, називаємо поезією.

Поезія — це короткі поєднання сенсу між словами, несподіване відроджування первинних мітів.

Оперуючи поточним словом, ми забуваємо, що маємо справу з фрагментами давніх і вічних історій, що, наче варвари, будуємо наші домівки з уламків скульптур і статуй богів. Щонайтверезіші наші поняття й визначення — це далекі похідні від мітів і давніх оповідей. Немає серед наших ідей анічого, що не виринуло б із мітології — не було би перетвореною, перевтіленою мітологією. Найпервісніша функція духу — це байкарство, це творення „історій”. Рушійною силою людського знання є переконання, що на межі своїх досліджень воно прийде до розуміння довершеного сенсу світу. Воно шукає його на вершині своїх штучних спинань і риштувань. Але елементи, що використовуються знанням для будування, вже були колись уживані, вже походять із забутих і розбитих „історій”. Поезія розпізнає ті втрачені сенси, повертає словам їхнє місце, поєднує їх згідно з давніми значеннями. У поета слово ніби опам’ятовується, повертається до свого сутнісного сенсу, розквітає і спонтанно розвивається за своїми власними законами, віднаходить свою цілість. Тому будь-яка поезія — це мітологізування, прямування до відтворення мітів про світ. Мітологізування світу не завершене. Цей процес лишень загальмовано розвитком знання, зіштовхнуто в бічне річище, де він живе, не розуміючи свого сутнісного сенсу. Але й знання — це ніщо інше, як будування міту про світ, позаяк міт закладений уже в самих елементах знання, і ми взагалі не можемо вийти за межі міту. Поезія доходить сенсу світу навмання, дедукційно, за допомогою великих і сміливих скорочень та наближень. Знання прямує до того ж індукційно, методично, беручи до уваги весь матеріал досвіду. По суті, й одна, й друге ведуть до того самого.

Людський дух невтомно коментує життя за допомогою мітів, „осенсовлює” дійсність. Саме слово, залишене собі, гравітує, тяжіє до сенсу.

Сенс — це первень, що веде людство до процесу дійсності. Він — абсолютна даність. Його не можна вилучити з інших даностей. Не можна пояснити, чому щось видається нам змістовним. Процес „осенсовлення” світу тісно пов’язаний зі словом. Мова — це метафізичний орган людини.

Однак із плином часу слово черствіє, усталюється, перестає бути провідником нових сенсів. Поет повертає словам провідництво за допомогою нових