Читати книгу - "Гостi на мітлi"

Тридцять дідусів в свою чергу підмели сивими бородами пилюку перед високою гостею і передали їй свої вже геть защипані шкуринки. Тоді вишикувалися в шеренгу і звели на Ядвігу Олізарівну насторожені, навіть перелякані погляди. Вони боялися, що її прибуття не обіцяло нічого доброго ні їм особисто, ні Горобцям, з котрими вони так зжилися.

Ядвіга Олізарівна окинула подарунки одним із своїх особливих чаклунських поглядів. Шкуринки в ту ж мить перетворилися на тридцять пухких і рум'яних короваїв.

Потім вона недбало махнула рукою. Короваї знову перетворилися в сухі общипані шкуринки і щезли в одній з її численних кишень.

По шерензі прокотилася хвиля захоплених зітхань. Ядвіга Олізарівна схилила голову.

— Дякую за теплу зустріч, — сказала вона. — Та оскільки ви народ дуже зайнятий, то я попрошу залишитися лише тих, в чиїх хатах живуть діти від шести до тринадцяти років. Решта може бути вільною.

Дідусі з полегшенням зітхнули і миттю розтанули в нічній імлі. А ті, що залишилися, притислися один до одного і дивилися на високу гостю з відвертим острахом.

Ядвіга Олізарівна повільно пройшлася уздовж розрідженої шеренги, уважно вдивляючись в сухі і зморщені, немов печені грушки, старечі личка.

— Я прилетіла сюди в надзвичайно важливій і таємничій справі, — почала вона. — Не буду казати, що то за справа, зауважу лише, що мені потрібні найбільш ображені чи нещасні діти, що живуть у Горобцях.

Дідусі перезирнулися.

— Таких у нас, здається, немає,—  сказав найміцніший з вигляду домовик.

— Шкода, — сказала Ядвіга Олізарівна. — В такому разі мені потрібні найвредніші з них.

— Таких теж не водиться, — перезирнувшись з рештою, відказав все той же домовик.

Ядвіга Олізарівна зміряла його з голови до ніг важким поглядом.

— Як тебе звуть? — запитала вона.

— Шурхотуном, — відказав той.

— Гаразд, — це ім'я я запам'ятаю, — голосом, що не обіцяв нічого доброго, пообіцяла Ядвіга Олізарівна.

Шурхотун зіщулився, ніби від удару.

— Та я що… я ж казав тільки про те, що є, — почав він, проте Ядвіга Олізарівна владним жестом наказала йому замовкнути.

— Здається, не тільки Шурхотун, а і всі ви стали більше людьми, ніж домовиками, — зауважила вона решті.

— Ні, ми… — пискнув хтось із шеренги і одразу замовк.

— Про це ми побалакаємо пізніше, — запевнила Ядвіга Олізарівна. — А для початку я б хотіла дізнатися, у кого з ваших дітей є біноклі. Ну, чого ж ви мовчите?

Погляди дідусів зупинилися на Шурхотунові.

— В твоїй хаті живе хлопчик чи дівчинка? — швидко, не даючи часу на обдумування, поцікавилася Ядвіга Олізарівна.

— Хлопчик.

— Ім'я?

— Степан… — ледь чутно прожебонів Шурхотун. Його маленькі підсліпуваті очиці з благанням втупилися в гостю. — Але ж він… Він ще такий маленький… Ти не зробиш йому нічого поганого, правда?

— Саме цього я обіцяти не можу. На нещастя його батьків, він побачив таке, чого нікому з людей бачити не слід.

Шурхотун зі страху посірів.

А Ядвіга Олізарівна повільно пройшлася вподовж закляклої шеренги. Потім зупинилася і зажадала:

— Вийдіть ті, в чиїх будинках живуть друзі цього, як його… Степана.

Наперед вийшло двоє стареньких, їхні коліна зрадливо тремтіли.

— Тільки я повинен сказати, що моя Таня не дуже дружить з ним, — заявив менший на зріст. — Її не беруть до гурту…

— О, це цікаво, — пожвавішала Ядвіга Олізарівна. — Це надзвичайно цікаво! Ти сьогодні ж подаси в письмовій формі її біографію. І не забудь перерахувати в ній всі приниження, які ця Таня зазнала.

— Та які там приниження! — вигукнув домовик. — Нічого такого не було й немає. Просто так вже склалося, що…

— Припинити розмови! — підвищила голос Ядвіга Олізарівна. — І запам'ятайте: якщо хоч одна душа довідається від когось, про що тут говорилося, — не позаздрю ні вам, ні вашим садибам.

— Ніхто не довідається, — запевнили її домовики.

— Авжеж… ми собі не вороги, ні!

Вони чимало прожили на цьому світі і добре знали, на що здатна Ядвіга Олізарівна та інші такі ж високі гості.

А здатні вони були на таке, про що і згадувати страшно…

ЗБИРАЧІ ЛІКАРСЬКИХ РОСЛИН

Самітна хатина на узліссі здавалася близькою хіба що з дерева. Та й то лише в тому випадку, коли її роздивлятися з допомогою такого потужного приладу, як бінокль… Насправді до неї треба було йти та йти.

Спочатку потрібно було перебратися по хисткому, в кілька жердин, містку через річку Гороб'ячу. Потім хвилин з десять продиратися крізь реп'яхові та шипшинові хащі. Тоді опуститися в Чортів яр, знову піднятися по його крутому сипучому схилу, — і десь там, майже біля самісінького обрію, бовванів отой самітний будиночок.

Тож зрозуміло, що діти на чолі із Степановим батьком дісталися до нього лише тоді, коли сонце підбилося високо в небі і пекло немилосердно.

Степанів батько обійшов навколо живоплоту, що оточував будиночок, зупинився перед перехнябленими, на одній завісі, дверима і в задумі похитав головою.

— До них і підходити страшно, — зауважив він. — їх і штовхати не треба — самі одірвуться.

А тому він постукав палицею по струхлявілих сходах і погукав:

— Агов, є тут хто чи ні?

Йому ніхто не відповів. Степанів батько постукав сильніше. Тоді сказав:

— Так я й знав, що цим закінчиться. Ану, хлопці, зізнавайтеся, що все це лише ваша вигадка.

— Але ж, тату, ми нічого такого не вигадували, — заперечив Степан. Проте голос його звучав не досить переконливо. Правду кажучи, він уже й сам мало вірив у те, що побачив учора.

— Гаразд, — сказав батько. — Тоді я ще і у вікно постукаю. І коли…

Закінчити він не встиг. За їхніми спинами пролунало голосне, розлютоване шипіння.

Таня зойкнула і вчепилася в Степанову руку. Василь, мов справжній австралійський кенгуру, одним скоком злетів на ганок.

Навіть Степанів батько і той здригнувся з несподіванки.

— Що за чортівня? — вихопилося в нього.

Від узлісся до будинку мчав величезний чорний кіт. Він з розгону подолав живопліт і став оскаженіло гамселити землю обрубком хвоста. Його розкошлана, вся в реп'яхах шерсть тремтіла на худих, запалих боках. Вуха щільно притислися до голови, що розмірами не поступалася Василевій.

Кіт переводив погляд злісних зелених очей з Тані на Степана, з Степана на Василя — і знову зупинявся на Тані. Кіт начебто вибирав, на кого накинутися першим.

Дорослого він старався не помічати.

— Еге, шановний, звідкіля ти взявся? — стривожено вигукнув Степанів батько і виступив наперед, прикриваючи собою дітей. — Ну й розміри ж у тебе! Щось я таких котів не бачив. Але ж ти і не рись, га?

При кожному звукові людського голосу довге, гнучке тіло диво-тварини здригалося, ніби його шмагали