Читати книгу - "Сліди залишаються"

він з надзвичайною ясністю пригадав незнайомого — огрядний, круглий, з широким, трохи підпухлим обличчям, на якому не росте волосся, вкритим безліччю зморщок, наче сіткою. Пешо скривився — щось неприємне було в спогадах, але він не міг уже зрозуміти, що саме — може, зовнішність незнайомого, може, масний погляд, може, люб’язна манера тримати себе. Спогади були настільки неприємні, що Пешо враз відчув неприязнь. Така людина не заслуговує, щоб її шукали. Підеш до неї, віддаси ключ, а вона вихопить його щ рук, навіть не подякувавши. Краще почекати, нехай він сам його шукає.

Однак, поміркувавши трохи, Пешо вирішив, що піонер не повинен так робити. Нічого, він сам пошукає його! І вірно, Пешо не знає прізвища незнайомого, але ж знає, де він живе. Коста, син швейцара, знає всіх мешканців будинку, вони легко знайдуть потрібну людину. Вирішивши так, Пешо швидко подався до великого білого будинку, в якому жив один з його найкращих друзів — син швейцара. В цей час він звичайно підмінює батька.

Але Кости не було в швейцарській, хоч двері були відчинені. В таких випадках взимку він звичайно бував у приміщенні парового опалення, де «підтримував тиск», але де він міг бути зараз? Пешо попрямував до заднього дворика, та несподівано зупинився на порозі, мало не повернувши назад. Там він мигцем побачив кокетливе, в зборочках платтячко Юлії.

Дівчинка була не сама. Коста сидів на купі цегли і кишеньковим ножиком зосереджено стругав цурку. Босі ноги його, тонкі й сухі, зігнуті мало не до підборіддя, на насупленому обличчі виразно помітна досада. Не було ніякого сумніву, що цю досаду у нього викликала Юлія, хоч вона й прикидалася, ніби нічого не помічає. Дівчинка, стоячи на одній нозі, широко розмахувала другою взад і вперед і уважно вдивлялася в сина швейцара. Обидва не помітили, що Пешо стоїть і вагається — повернутися чи підійти до них.

— Сьогодні куди підете? — спитала раптом Юлія.

— Нікуди, — відповів похмуро Коста, не від водячи очей від цурки. — Сьогодні цілий день я на роботі…

Юлія помовчала.

— Я думала, що сьогодні підете на горище…

— На яке горище? — з такою байдужістю спитав Коста, що відразу викрив себе.

— На горище будинку…

— Може! — відповів з досадою Коста. — А хто тобі сказав?

— Мені? — здригнулася Юлія. — Ніхто, я просто так спитала…

— Хто тобі сказав? — сердито наполягав Коста.

Юлія припинила гойдати тоненьку ніжку.

— Якщо хочеш знати, Бебо сказав мені, — відповіла вона задирикувато. — Думаєте, що коли ви мені не кажете, то більш ніхто не скаже…

— Ну, гаразд! — загрожуюче похитав головою Коста. — І йому вже нічого не скажемо!

— А мене візьмете? — вже цілком миролюбним тоном спитала Юлія.

— Куди?

— Як куди? На горище!

— Не можна! — відрізав сердито Коста.

— Чому не можна?

— Не можна — і все! По-перше, дівчаток не беремо і, по-друге, навіщо тебе брати? Відразу забрудниш своє платтячко і ревітимеш…

— А я одягну старе плаття! — з останньою надією наполягала Юлія.

— Не можна! — знову суворо відрізав Коста. — Терпіти не можу тих, що сунуться, коли їх не просять.

Юлія безпорадно опустила плечі. І справді, чи є щось приємніше, ніж обшукувати старі горища? Коли темно і… страшно — ні, не страшно — цікаво… Скрізь висить старе лахміття, валяються поламані стільці, порожні пляшки, випотрошені дивани, клітки, утюги без ручок, продірявлені сковороди і ще багато іншого. А коли пошукати, трохи, то чого тільки не знайдеш — якусь ляльку без голови, коробку з-під фарбів, великий кришталь, поштові марки, навіть якийсь гербарій з дуже цікавими рослинами, забутий там з давніх часів. Як же тепер пропустити таку рідкісну розвагу?

— Прошу тебе, Коста! — сказала Юлія, майже плачучи. — Дозволь мені піти з вами! Якщо дозволиш, дам тобі одну дуже цікаву… річ!

Тільки тепер хлопець підвів голову і подивився на неї.

— Яку річ? — спитав він серйозно. і Та Юлія ще не подумала, що саме.

— Дам тобі… ну, дам тобі… м-м… карту Африки!

Коста кліпнув очима — така велика спокуса! Добре людині мати карту Африки! Читаєш собі, наприклад, Майн Ріда і відразу знаходиш на ній чи то ріку, чи велетенське озеро, чи водоспад…

— Ох, не можна! — зітхнув Коста, вагаючись.

— І дам тобі ще, — поспішила Юлія, — дам тобі полагодити мою авторучку!

Цього вже було занадто, — Коста відчув, як рука його засвербіла. Давно він не лагодив авторучок, і якщо потрапить йому тепер якась до рук… Тільки він вирішив був уже здатися, як погляд його раптом спинився на дверях — там стояв Пешо і дивився на нього з мовчазним докором.

— І слухати не хочу! — відповів він поквапно і підвівся. — Здрастуй, Пешо!

Юлія швидко, мов лялька, обернулася на п’ятці. Личко її враз зблідло, очі широко розкрилися. Пешо оглянув її мовчки, потім похмуро пробурмотів:

— Не бійся, не з’їм!

Та дівчинка все ще злякано дивилася на нього, ладна кожну мить утекти.

— Сказав же, що нічого тобі не зроблю! — з досадою додав Пешо і пройшов кілька кроків уперед. — Що було — те загуло,…

Вони ніяково замовкли. Обличчя Пешо зовсім спохмурніло, губи стислися.

— І ще дещо хочу сказати тобі… Вибач мені! — почав він глухо.

— Ах, облиш, прошу тебе, за що тобі вибачатися! — забелькотіла розгублено Юлія. — Не треба мені вибачень!

— Ні, ні, треба! Я хочу сказати, що ти не буржуйка… Коли ти піонерка — значить, не буржуйка… Хоч ти і дражнилася, ну, та це вже інша річ.

Юлія недовірливо подивилася, потім підійшла зовсім близько до нього.

— А тебе… били? — спитала вона просто.
Пешо почервонів. Виходить, ось як вона розуміє його вибачення.

— Що значить мене били! — обурено вигукнув він. — Мене ніколи не б’ють.

— А мене лупцюють іноді, — сказала простосердечно Юлія. — Буває…

— Тебе може бути — погодився Пешо і подивився на Косту. — Гайда, ходімо, я хочу дещо спитати в тебе. Мені можна піти з вами на горище? — спитала раптом Юлія, дивлячись на нього з надією в очах.

— Не можна! — нахмурився Пешо і додав сухо: — Відразу хочеш скористатися…

Хлопчики пішли у швейцарську. Ось уже кілька місяців, як для хлопців не було цікавішого місця в будинку, ніж ця кімнатка, хоч вона була вузенька і темна, втиснута між ліфтом і сходами в підвал, з таким же вузеньким, давно не митим вікном, що виходило на задній двір. Але ні тіснота, ні слабке світло, що ледве проникало крізь шибки, не могли порушити очарування, яке мала ця кімнатка для хлопців.

З того часу, як бай Цеко, батько Кости, був залучений до роботи в профспілці, обов’язки його в будинку виконував син. Пешо й досі заздрив чудовій спритності, з якою його друг виконував обов’язки швейцара.