Читати книгу - "Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст."

Паралельно у внутрішньому вжитку з XVI ст., а особливо – після приєднання до Корони Польської за актом Люблінської унії 1569 р. Волині й Київщини, яке вперше з'єднало в кордонах однієї держави більшу частину українського етнічного простору, нарівні зі словом Русь починає все активніше вживатися поняття Україна. Характерно, що, як колись у княжі часи – Руська земля, слово Україна вживали в двох значеннях: конкретно-географічному – на означення Подніпров'я, і розширеному – як синонім всього українського простору. Тогочасні уявлення, які вкладалися в поняття Україна, найвиразніше сформульовані на переговорах зі шведами (1657) гетьманом Іваном Виговським, який домагався уступки цілої старовинної України, або Русі, де бувала грецька віра і де є ще мова, аж до Вісли.

Побутуванням цих двох форм самоназви, як здається, можна пояснити незрозуміле під інакшим кутом зору раннє проникнення слова Україна на західноєвропейські мапи, де воно фіксується з останньої чверті XVI ст. як "Ucraina", "Ukraine", "Uckrania". Найбільш прислужилися до закріплення назви Україна у географічній номенклатурі Заходу знамениті карти французького інженера Гійома ле Вассера де Боплана (Quillame le Vasser de Beauplan), котрий протягом 1630–1647 рр. працював в українських землях на королівській службі і виготовив комплект мап України. Сам картограф писав, що підготував генеральну мапу знаменитої провінції… яка в просторіччі зветься Україна (vulgo Ukraina dicta).

Завершуючи, лишається нагадати, що поняттю Україна судилося пережити ще й третє народження – у модерному національному рухові другої половини XIX – початку XX ст., коли остаточно усталилася нині загальновживана назва етнічної території.

Що стосується цієї праці, то в ній читач зустріне обидві історичні назви – і Русь, і Україну. При цьому друга буде прикладатися беззастережно лише до періоду зрілої національної самоідентифікації, тобто післяхмельницької доби. Натомість стосовно X–XVI століть більш коректним видається окреслення Русь, а для короткого проміжку з кінця XVI до середини XVII ст., коли і в головах людей, і в поняттях-назвах зіткнулися дві епохи, вжито кабінетного терміну, запропонованого у свій час Михайлом Грушевським – Україна-Русь.

Розділ І

ПРАІСТОРІЯ ТА ПЕРЕДІСТОРІЯ

§ 1. Праісторія: люди кам’яного і

бронзового віків на території України

Помірний клімат, буйна рослинність, достатня кількість вологи, родючі ґрунти робили українські землі зручними для проживання з найдавніших часів. Тим-то археологічні пам'ятки нашаровуються тут безперервним ланцюгом, починаючи від появи перших людей. Первісна людина (пітекантроп) на землях, яким згодом судилося стати Україною, з'явилася близько 300 тис. років тому, в епоху раннього кам'яного віку, або палеоліту. Приблизно між 120–40 тис. до н.е. вже досконаліша людина – неандерталець – розселилася тут ширше, а в епоху пізнього палеоліту (40–10 тис. р. до н.е.), коли, як відомо, сформувався тип людини, що зберігається й донині – кроманьйонець (Homo Sapiens), на українських землях фіксується близько 800 первісних стоянок, загальну ж чисельність населення обраховують орієнтовно до 20 тис. особин. Топографічне групування пам'яток показує також, що окремі поселення з 5-8 жител певної родової спільноти вже витворювали свого роду "кущі", відображаючи раннє племінне гуртування, тобто елементи соціалізації життя.

У 10–8 тис. до н.е., в епоху мезоліту, зміна клімату (відступ льодовика, загальне потепління і формування європейських географічно-ландшафтних зон, близьких до сучасних) сприяла інтенсивнішому заселенню української території, де виділилися три великі ареали мезолітичних племен: південний – у степах Північного Причорномор'я та Приазов'я і в Криму, лісостеповий – у Середньому Подніпров'ї та басейні р. Сіверського Донця, лісовий – у нинішніх північних регіонах України. Паралельно йшло і вдосконалення матеріальної культури: власне в цей час люди перейшли на відносно осілий спосіб життя, почали одомашнювати тварин, будувати напівземлянкові житла з виплетених з лози стін, обмазаних глиною, полювати за допомогою щойно винайденого лука й стріл, використовувати примітивний ліплений посуд для варіння їжі.

Наприкінці мезоліту спостерігаються кардинальні цивілізаційні зміни, які називають "неолітичною революцією", а період від VI до III тис. до н.е. виділяють в окрему епоху – неоліт, тобто новий кам'яний вік. Епохальним поштовхом до цього став перехід первісної людини на відтворюючий тип господарства – землеробство й тваринництво, внаслідок чого на території України уперше виділилися культурно-господарські зони, відмінні за характером життєвого укладу – землеробсько-скотарська та мисливсько-риболовецька, де почали формуватися місцеві, споріднені між собою родоплемінні групи зі спільними рисами матеріальної культури.

У неоліті прийнято виділяти його пізню фазу – енеоліт (кінець IV–III тис. до н.е.), що принесла людям перший метал – мідь, з якої, окрім прикрас, почали виробляти зброю та знаряддя праці. Паралельно тривав поступ у господарській сфері: люди стали використовувати рало і тяглу робочу худобу, одомашнили коня й вівцю, що підштовхнуло розповсюдження ткацтва, вдосконалили технологію виготовлення керамічного посуду. Зростала й чисельність населення, що супроводжувалось, по-перше, освоєнням нових територій, по-друге – витворенням компактних ареалів (археологи називають їх "історико-культурними областями"), мешканці яких відрізнялися одне від одного за типом матеріальної культури й побуту, релігійними обрядами і, як припускають, уже й за мовою. В Україні найвиразніші пам'ятки енеоліту пов'язуються з так званими трипільськими племенами. Ця умовна назва походить від с. Трипілля під Києвом, де 1893 р. видатний київський археолог Вікентій Хвойка уперше виявив рештки культури, яка проіснувала з другої половини IV до кінця III тис. до н.е. на величезному масиві розселення в межиріччі Дніпра й Дністра, сягаючи на півдні причорноморських степів, а на півночі – волинського і київського Полісся та пониззя р. Десни.

За своїми типологічними ознаками і географічно-просторовим тяжінням трипільська культура була споріднена з тогочасними пам'ятками Дунайського басейну, Ватіканського півострова, острівного Східного Середземномор'я та Малої Азії, що дає підставу зараховувати її до циклу культур, які лягли в основу європейської середземноморської цивілізації. За типом господарювання трипільці належали до хліборобсько-скотарських племен з переважанням землеробства, на що вказує широко зафіксований серед них культ богині плодючості – "Великої Матері" (антропоморфні зображення Великої Матері знаходять при розкопках мало не кожного трипільського поселення). Доказом розвинутої соціалізації є оселення племені, яке контролювало певну територію, у "протомістах" – обнесених ровами населених пунктах, де чисельність мешканців могла сягати кількох тисяч. Дискусійною лишається протоетнічна ідентифікація трипільських племен. Нині більшість вчених, спираючись на аналіз скелетних решток, схиляється до ідентифікації трипільців з середземноморською расою, можливо – вірменоїдним антропологічним типом,