Читати книгу - "Хроніка капітана Блада"

— Ви робите нам честь. Але в нас немає бажання займатися піратством.

Істерлінг не образився. Він махнув широкою, мов дошка, червоною долонею, ніби відмахувався від цього слова.

— Я пропоную зовсім не піратство.

— А що ж?

— Чи можу я вам довіритись? — спитав Істерлінг, ковзнувши поглядом по чотирьох Бладових товаришах.

— Ми не змушуємо вас це робити. І як би там не було, ви марно витрачаєте час.

Така відповідь не заохочувала до дальшої розмови. Однак Істерлінг не вгамувався. Вони, можливо, знають, що він плавав з Морганом. Він був з Морганом і під час великого походу через Панамський перешийок. Тепер добре відомо: коли дійшло до розподілу здобичі іспанського міста Сан-Феліче, виявилось, що частка, належна піратам, набагато менша, ніж вони сподівались. Почали поширюватись чутки, ніби Морган повівся із своїми людьми нечесно, ніби ще до розподілу здобичі він забрав собі більшу частину скарбу. Ті чутки, Істерлінг може запевнити, мали під собою міцну підставу. Там були перли й коштовне каміння казкової вартості. Але оскільки чутки посилювались і він про них прочув, то почав побоюватись обшуку, який занапастив би його. Тому напівдорозі назад через перешийок Морган однієї ночі сховав украдений скарб.

— Тільки одна людина знала про це, — мовив капітан Істерлінг до хазяїв, які уважно слухали його, бо розповідь була з тих, що за всіх часів викликають увагу. — Людина, яка допомогла йому зробити те, чого він не зміг зробити сам. Та людина — я.

Якусь хвилю він мовчав, аби дати можливість цьому приголомшливому повідомленню дійти до свідомості слухачів, потім повів далі.

Запропоноване ним діло полягало в тому, щоб утікачі на «Сінко Льягасі» приєднались до його експедиції, аби віднайти скарб; прибутки на рівних правах з його людьми і за законами «берегового братства».

— Коли я скажу, що вартість Морганового. скарбу понад п'ятсот тисяч червінців, то ще й применшу.

Почувши таку цифру, слухачі Істерлінга здивовано втупились у нього. Навіть Блад, хоч і не з таким, як у них, виразом обличчя.

— Я сказав би, що це дуже дивно, — мовив він замислено.

— Що дивно, містере Блад?

Замість відповіді Блад запитав:

— Скільки людей у вас на борту «Бонавентури»?

— Трохи менше двохсот чоловік.

— І двадцятеро моїх людей мають таке значення, що ви вважаєте вартим зробити нам таку заманливу пропозицію?

Істерлінг нахабно, хрипко зареготав.

— Бачу, що ви нічого не розумієте. В голосі його пролунало щось схоже на ірландську інтонацію містера Блада. — Я потребую не стільки людей, скільки міцного корабля, щоб зберегти скарб, коли він потрапить до наших рук. За такими ось бортами ми почуватимемо себе спокійно, наче у форті, і чхати я хотів на який завгодно іспанський галеон, що спробує причепитись до мене.

— Слово честі, тепер я розумію, — відказав Волверстон. Піт, Дайк та Хагторп і собі кивнули головою. Але холодні сині очі Пітера Блада й далі вперто дивились на огрядного, неповороткого пірата.

— Як каже Волверстон, це зрозуміло. Однак десята частина здобичі, яка відповідно до звичаїв перейде на «Сінко Льягас», за даних обставин аж ніяк не може бути достатньою.

Істерлінг надув щоки і махнув своїм ручиськом.

— А яку частку ви хочете?

— Про це треба подумати. Але не менше однієї п'ятої.

Вираз піратового обличчя не змінився. Він нахилив голову, обмотану яскравою хусткою.

— Тягніть своїх друзів пообідати завтра на борт «Бонавентури», і ми складемо угоду.

Якусь мить Блад, здавалось, вагався. Потім ввічливо подякував за запрошення.

Проте коли пірат вирушив додому, він поспішив припинити вияв радості у своїх товаришів.

— Мене застерегли, що капітан Істерлінг людина небезпечна. Це, звичайно, перебільшення. Щоб бути небезпечною, людина повинна бути розумною, а капітан Істерлінг розумом не світить.

— Що за химерні думки снуються під твоєю перукою, Пітере? — здивувався Волверстон.

— Я просто маю на думці те, як він пояснив своє бажання ввійти з нами в спілку. Мабуть, нічого кращого вигадати не спромігся, коли ми його прямо запитали, чого він хоче.

— Пояснення не могло бути більш переконливим, — гаряче заперечив Хагторп. Він вважав, що Блад придумує зайві ускладнення.

— Більш переконливим! — засміявся Блад. — Правдоподібним, якщо хочеш. Правдоподібним, поки не почнеш його досліджувати. Авжеж, його пояснення аж блищить, але воно не золото. Йому потрібний надійний, наче форт, корабель, щоб навантажити в нього півмільйона червінців, а ця фортеця-корабель — у наших руках. Ну й мерзотник цей Істерлінг!

Бладові товариші аж очі повитріщали, подумавши, що й справді так може статися. Тільки Піт іще вагався.

— У нього іншого шляху немає, і він вірить у нашу чесність. — сказав він.

Блад насмішкувато глянув на нього:

— Я ще ніколи не бачив, щоб людина з такими, як у Істерлінга, очима вірила у щось, крім сили. Якщо він має на думці навантажити той скарб на наш корабель, у що я охоче вірю, то це тому, що він розраховує заволодіти цим кораблем. Чесність? Тьху! Та хіба може така людина повірити, що чесність перешкодить нам однієї чудової ночі, маючи скарб на борту, втекти від нього або навіть вдарити по його шлюпу з усіх гармат і пустити його на дно? Дурний ти, Джеремі, з твоїми балачками про чесність.

Хагторпові теж не все було зрозуміло.

— Які ж, по-твоєму, в нього міркування, коли він запрошує нас приєднатись до нього?

— Свої міркування він виклав. Йому потрібний наш корабель чи то для перевезення скарбу, якщо він існує, чи то для чогось іншого. Хіба ж він не намагася спочатку купити «Сінко Льягас»? Цілком природно, йому потрібний він, а не ми, і, будь певен, він не має наміру довго з нами морочитись.

Проте, мабуть, сама лише надія вхопити частку Морганових скарбів сяяла, мов золото, як висловився Блад, і його спільники не хотіли з нею розлучитись. Аби здобути те, що їх спокушає, люди завжди готові ризикнути, вірити в те, на що сподіваються. Так само поводились Хагторп, Піт і Дайк. Вони дійшли висновку, що Блад робить поспішні умовиводи через упереджену щодо Істерлінга думку, підкинуту йому мосьє д'Ожероном, який, можливо, переслідує в такий спосіб свої інтереси. Хай же вони принаймні пообідають завтра з Істерлінгом і послухають, які умови він запропонує.

— Ви певні, що нас не отруять? —