Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Митькозавр із Юрківки 📚 - Українською

Читати книгу - "Митькозавр із Юрківки"

220
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Митькозавр із Юрківки" автора Ярослав Михайлович Стельмах. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 3 4 5 ... 15
Перейти на сторінку:
на геліконі, і на кларнеті, на гітарі і на валторні, але кидав, заледве вивчившись брати кілька чистих нот. «Цей інструмент не для мене, — казав він. — Я хочу знайти саме свій інструмент». Давно вже в селі існує досить пристойний оркестр, вже й Фа-Дієз став одруженим і вусатим дядьком, а так і шукає саме свій інструмент. Останнім часом з'явилася надія, що ним стане тромбон. Може, хоч на тромбоні навчиться він пристойно грати, — таке питання хвилювало, певно, Фа-Дієза і, звичайно ж, усіх його сусідів.

Та сьогодні, мабуть, ми неабияк прислужилися сусідам своїм приїздом, бо дядько Гнат таки відклав свою науку до завтрашнього.

— Доброздоров'ячка, — крикнув хтось із вулиці.

— Ну, починається, — прошепотів Митько. — Зараз півсела сюди збіжиться. Ходімо десь сховаємося, — і дременув не дуже ввічливо за хату. Я подавсь був за ним, але тут мене перепинив той же голос:

— Куди ж це ти, Митю, чи не впізнаєш мене? Я озирнувсь. У хвіртку заходив дідок у темних смугастих штанях, вправлених у запилені чоботи, в синьому бувалому в бувальцях піджаку й кашкеті.

— А, драстуй, Гнатовичу, — одповіла Митькова бабуся, визирнувши з погреба.

— Здрастуйте, — зніяковіло привітався я.

— Ну і змінився ж ти, — хитнув головою дідок, зупиняючись серед двору.

— Га? — долинуло з погреба.

— Змінився, кажу, Демидівно, онучок твій, — повторив дідок, придивляючись до мене. — Підріс.

— Аякже, підріс, — радо погодилась бабуся, брязкаючи внизу посудом. — Ти ж його коли бачив, два роки тому?

— Еге ж, два роки. Ніби погладшав трохи...

— Та де там погладшав! Худющий, як і був.

— Е ні, який же він худющий. Опецькуватий... А то ж ніби й волосся було русяве, а це потемніло.

— Та де ж потемніло? — од того дива бабуся аж вилізла з погреба і кинула погляд на мене.

— Тьху, Трохиме, та чи ти не бачиш! Це ж не Митько!

— Отож-бо й видно, що не Митько, — охоче погодився той. — А хто ж? — поспитав жваво.

— Приятель його, Сергій. Разом приїхали.

— А-а, — спокійно, аж ніяк не дивуючись, мовив дідок. — Я й дивлюсь — ніби не Митько. А воно й виходить, що Сергій. Да-а, — продовжував, вмощуючись на приступці ґанку. — Зараз, улітку, всі своїх дітей кудись одсилають. То в табори, то ще десь, а як нема куди, то до бабусь. Оце й до Дмитрівни теж онук приїхав, старшенький, правда, за ваших, — Василь. Дак той на велосипеді ганяє. З собою ж і привіз — розібраний. Бабуся до нього кинулась, мовляв: «Онучку мій рідний, як же давно не бачились». А він їй: «Обережно, — каже, — бабо, не чіпайте чемодана, бо в мене тут велосипед». Не встигла вона й слова сказать, як він уже той велосипед витягнув, склав у момент і ходу з дворища. Дмитрівна в ґвалт: «Куди ж ти?!» А він тільки рукою махнув: мовляв, одчепись. А години за дві приїхав і каже: «Це в мене тренування такі, точно за графіком». Значить, — пояснив уже від себе дід, — як пробило, скажімо, першу годину чи яку там, то ти хоч спиш, хоч їси, а скачи на велосипеда й паняй куди очі бачать. Отаке! Ну, а ви, — спитав, — теж на велосипедах ганять будете?

— Ні, — промимрив я. — Нам треба колекцію збирати.

— А-а, ну збирайте. А захочете, то приходьте в гості. Я ваш, так би мовити, найближчий сусіда. Отут же, за вашою хатою, і моя стоїть. Та Митько знає. А де ж він сам?

— Зараз прибіжить.

— Ну, то ще побачимося, — потюпав дід до хвіртки.

— Здоров, Митю, — почулося з вулиці, тільки-но друг мій вигулькнув з-за хати.

— Добрий день, — трохи ніяково озвався Митько, вглядаючись через пліт у русявого хлопця нашого зросту у майці на вже засмаглих плечах.

— Не пізнаєш? Володька я, пам'ятаєш? Тітчин Настин. Ти ще в нас телевізор дивився.

— А-а-а, — протягнув Митько. — Аякже, пам'ятаю. Тільки ти ніби нижчий був.

— Та й ти ж вигнався за два роки, — здивувався Володька.

— І справді, — засміявсь Митько. — Я й не додумав зразу. То заходь, заходь. Як ти?

— Іншим разом. Поспішаю. Оце біжу на шкільну ділянку. Ми там помідори вирощуємо. А ви заходьте на телевізор. Бувайте, — попрощавсь уже на ходу.

— Митю, — загукала бабуся. — Ідіть їсти! Ви з дороги, певно, зголодніли? — посміхнулась до мене.

— Ще й як, — кинувсь до вмивальника Митько.

— Ну як там у вас, все гаразд удома? — цікавилась бабуся.

— Угу, вше, — ствердно кивав головою Митько, запихаючись голубцем.

— А як доїхали?

— Добре, — одказував Митько, простягаючи руку до глечика з молоком.

— То чому ж тато не повідомив? — допитувалась бабуся. — Я когось зустріти послала б. От хоча б Гната або діда Трохима.

— Не знаю, — відповідав Митько, наливаючи собі киселю. — Ми й самі дивувалися.

— Телеграми не дали, — не вгамовувалась старенька.

— Телеграми! — скрикнув Митько.

— Ну так, що ж тут дивного!

— Телеграми! — мов йому замакітрилось, ще раз скрикнув Митько.

Авжеж, телеграми. Та ти не переживай так. От сердешна дитина!

Я почав уже здогадуватись, до чого воно йдеться, і з підозрою поглянув на друга.

— Ох, я ж розтелепа! — скочив він на ноги, засовуючи руку в бокову кишеню курточки. —

Ай-я-яй! Ось же вона, тато написав! Я ж і подавсь був на пошту, а дорогою забіг по батарейки, а потім згадав про плівку, а потім...

— Забув про телеграму? — закінчила бабуся. — Еге ж?

— Еге ж.

— Ех ти, — провела рукою по Митьковій голові. — Наїлися?

— Наїлися, спасибі, — дружно закивали ми.

— А тепер куди?

— Та ще не знаємо. Може, погуляємо трохи чи на річку...

— Ну ідіть, ідіть. Таж на обід не спізніться.

РОЗДІЛ III

Озеро.

Змії люблять сіно

Щось дзумить і дзумить мені у вусі, і од того в'їдливого звуку я розклепляю повіки. В кімнаті півтемрява. Митько спить поруч на розкладачці, а у вікно товчеться і товчеться головою і тому, мабуть, ще більше чманіє настирна муха.

1 ... 3 4 5 ... 15
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Митькозавр із Юрківки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Митькозавр із Юрківки"