Читати книгу - "Засвіти"

Бранцям не дозволяють навіть розмовляти, і вони звіддалік надивляються розпачливим від горя поглядом на рідні обличчя, втирають сльози, відчуваючи наближення жахливої миті — розлуки. Та ось під схвальний гомін юрби появились і водоноші з глеками та бордюгами. Полонянки квапливо схоплюються і, замучені спрагою, кидаються до них. Та дарма — не для пиття ця вода. Наглядачі примушують бранок митися, щоб кращими виглядали вони перед покупцями. Тільки декому із спритних вдається вловити пересохлими устами краплю благодатної вологи, і вже крик, уже погроза. Тим, що помились, білою глиною фарбують литки ніг — покупці ж бо полюбляють білотілих.

— Отурнус! Отурнус! Сидіти! — наказують сміливішим, і нагайка-камча з вогняним жалом в’їдається в тіло то там, то тут...

Нарешті почався й торг. І боялися його, і ждали вже геть замучені спекотою бранці. І чоловічий гурт, і жіночий враз був поставлений на ноги, вишикуваний в ряди для кращого огляду покупцями живого товару.

— Гюзель кадин! Хороше дівчисько! — улесливо посміхаючись, вихваляє струнку бранку вдоволений сьогоднішнім ясиром продавець і веде, не маючи сили приховати радість зиску, покупця до гурту.— Ось ця, що поруч із старшою. Аллах свідок, в збитку не будеш, ходжо! В гарем годиться і всього за п’ятсот аспрів,— підохочує він — п’ятсот, дорогий ходжо!

— Дорого, сагіб-киране — непереможний лицарю, правиш,— роздумливо відказує низенький огрядний бей у дорогих браслах на руках, запухлими очима шастаючи по статурах бранок.

— Річ, взята у гяура, поцінюється втрикрат, даут-бею,— нагадуючи приписи Корану, стоїть на своєму продавець.— М’язи що сталь Дамаска, і стан як у сарни. Якраз для твого славного гарему, дорогий бею...

— Стара... Не візьму, задорога для мене...

— Збавлю, аллах свідок, збавлю, ага-бей! — кидає навздогін баєві продавець, коли той нарочито суне далі поміж ряди.

— А цей Арслан — справжній лев, незамінним мулом буде тобі,— цьвохкаючи карбачем кремезного козака в чоловічім гурті, приговорює, оскалюючи зуби, інший продавець; улесливо зустрівши того ж бея.— За дві тисячі аспрів матимеш найкращого галерника собі,— вговорює він, топчучись обік і роблено всміхаючись. Та зненацька оперезаний карбачем козак, на якого продавець навіть не глянув, пантруючи покупця, здригається, як ужалений, видушує з грудей щось подібне до гарчання і вмліока б’є постолом в пухке підборіддя набундюченого продавця. Ойкнувши, той, як рептух, глухо валиться на пісок, бей відступається, а з гурту жінок раптом виразно зривається смертельний зойк.

— Рятуйте, людоньки, його, рятуйте! — голосить котрась.— Спасіть Дмитра!..— І, ніби вжалені від того окрику, заревли невільники, закрутились; заметушились, борсаючись в шнурах, потягли на себе за налигача сміливця Дмитра і заступили його своїми тілами перед навалою наглядачів, що, як з-під землі, появились тут. Та дозорці не спинились від того, вони розлюченим клином врізалися всередину юрби, в’юнкими таволгами шматуючи оборонців, поки таки обрізали сирицю і виволокли убік відчайдушного — до ласого на всілякі видовища юрмища роззяв і торгівців. Розв’язаний козак звіром борсається в борні і гармидері, відкидаючи від себе нападників, шукає в тісному кільці, як в ступі, шпарину, падає і схоплюється. Йому на поміч, глухо стогнучи, напирає злигана лава невільників, але свист таволг і карбачів скоро гасить запал відважних, кидає їх назад і всаджує...

— Дмитре! Дмитрику! Боже! Рятуйте його, хрещені! — знову виривається з жіночого гурту розпач отієї стрункої бранки, яку щойно, прицмокуючи, торгував бей. Вона борсається в руках посестер, доки сильний удар в лице не валить її на пісок. Несамовито скрикнувши, вона мовчки опускається на тіла подруг і ціпеніє.

— До-м-но-о! Дом-ну-сю-ю! — вже не кричить, а стогне молодик під ударами київ, заюшений кров’ю.— Се-бе-е, ди-ти-ну-у гляди!.. Роз-кажеш... Знай-ду-у те-бе! — нарешті замовкає він, ніби опускається під воду.

Не почула тих останніх Дмитрових слів Домна — знепритомніла, а коли згодом мати їй розповіла все і спитала, про що натякав їй Онопріїв Дмитро, вона у відповідь лиш затряслася в плачі, як у лихоманці, так нічого й не сказавши матері.

«Певне, з гарячки вже, бідний,— плела собі здогади жінка.— Але чому до нього кричала Домна? Свят, свят, свят! Не доведи, боже! — глянула докірливо-пильно вона з часом на доньку.— Чи ж те можливе?. Свят, свят!» — перехрестилась.

Пізнього вечора у сарай, куди на нічліг пригнали ще не розпроданих бранок, тихо вступила якась жінка в смугастому вбранні з чималою таріллю-стяблом. Мовчки прихиливши браму, вона оглянула бранок і почала подавати кожній по грудці бринзи, і по шматку смердючої тарані. Видом вона нагадувала волошку чи циганку, лише ота мовчазність і відчужувала її та лякала невільниць. Лойовий чадничок світив погано, і розгледіти її було майже неможливо, проте оте пригощання та якісь пошепти мирні викликали в душах невільниць прихильність.

— Води б нам! Води б,— обізвались кілька зразу.

Жінка вдала, що не почула їхнього благання, і у відповідь лише довго вовтузилася з колодкою брами, повторюючи якесь незрозуміле їм слово: «Гезлев... Гезлев...»

— Чуєте, сестриці? Лається, чи що, вона отим словом «гезлев» чи, мо’, натякає на щось,— звернула всіх увагу одна з бранок.

— Вона казала «гезлев»? — перепитала одна зі старших.— Гезлев — це ж місто таке десь тут... Мого чоловіка того літа в ньому продали людолови в Єгипет. Може, й мене бог приведе до нього нещас-но-го-о! — раптом заголосила жінка.