Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Золотий маг. Книга 1. Зерно 📚 - Українською

Читати книгу - "Золотий маг. Книга 1. Зерно"

335
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Золотий маг. Книга 1. Зерно" автора Микола Олександрович Бакума. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 3 4 5 ... 171
Перейти на сторінку:
тобі робити у нашому селі!

— Давайте я сам буду вирішувати, що мені треба робити, а що ні, — почав злитися Нік. — У вас там що, підпільний ядерний завод, що ви всі так на мене напали?

— Ніяких заводів у нас немає. Просто не любимо, коли чужі приїжджають. Тим більше до Ліни. Вона гнівається. А ми її любимо і оберігаємо.

— Так що ж, я її ображати буду?! Навпаки, їду до неї з усією повагою. Просто цікаво. Це ж моя робота. Розповідати всім про таких чудових і неординарних людей.

— Так ми якраз і не хочемо, щоб всі про неї знали. Будуть натовпами приїжджати до Ліни. Нам її берегти для себе треба.

— Ну, от ви дивні! Значить, як вам — то потрібно допомагати, а як іншим людям — так ні. Та ви хоч знаєте, скільки людей потребує її допомоги! У них ніякої надії не залишилося. Тільки на таких сильних екстрасенсів, як мольфарка Ліна.

— Та ми розуміємо. Але не зможе вона всіх прийняти. Важко їй. Ось помічниця у неї є. Учениця. От коли стане сильною мольфаркою, тоді нехай і приїжджають люди.

— Ну чого ми зараз сперечаємося? Дід Василь казав, що вона ще може мене і не прийняти. А якщо і прийме, то обіцяю, що нікому не скажу назву села. Я ж розумію, скільки тисяч людей прибіжать відразу до неї за допомогою. Ну то як, домовилися?

— Якщо так, то можливо. Хоча думаю, що прожене вона тебе. Або не буде розмовляти.

— Не буде, так хоч просто відпочину у вас тиждень. Можна?

— Ну, якщо відпочити, то чому не можна? Місця у нас дуже красиві.

За цією бесідою пролетів час, і автобус з важким риком на підйомах таки доліз до центра села і безсило зупинився на кінцевій зупинці. Люди похапали свої речі і почали виходити з автобуса, всі як один підозріло поглядаючи на Ніка. Але здавалося, що агресії в їхніх очах стало менше. Видно, ця Марія авторитет у них. Раз вона дала добро — то й інші розслабилися.

— А як же мені знайти Ліну і добратися до неї?

— Зачекай тут хвилин двадцять, — відповіла Марія. — Я зараз зателефоную до Михайла, він тебе відвезе. Сподіваюся, що він дома і швидко приїде.

Нік вийшов на вулицю, сів на сходинки магазину і почав розглядатися. Нічого особливого не було. Звичайне карпатське село. Велика школа навпроти. Ошатні, гарні, доглянуті цегляні будиночки. Хати стояли біля дороги, а одразу за ними вже піднімалися пагорби, а ще далі видно було гори, на вершинах яких, незважаючи на травень місяць, все ще лежав сніг. Нік дивився навколо і не міг відірвати погляд. Сонце піднімалося з-за гір і заливало все навкруги.

— Е-гей, це ви до Ліни зібралися? — низький чоловічий голос вивів його із заціпеніння. — Гей, я кому кажу?!

— Пробачте. Задивився я на гори. Красиво дуже.

— І що там красивого? Гори, як гори.

— А, Михайле, ти вже приїхав? — підійшла Марія.

— Та що там їхати? — прогудів у відповідь Михайло. — Я якраз до лісу збирався. Віз готовий був. Ну, що там треба?

— Та ось відвези журналіста столичного до Ліни. І зачекай його. А то вона вижене його відразу, так щоб людина ногами в таку далечінь не пхалася, привезеш назад.

— Ну все, день пропав, — зажурився Михайло. — От коли мені в ліс за колодами їхати?!

— Михайле! Людина зі столиці їхала. Не йти ж йому пішки до неї. Ти ж знаєш, що Ліна такого не потерпить. Та й заплатити він погодився.

— Ну, якщо заплатить, то повезу, — перевізник повернувся до Ніка і вже більш мирно сказав: — Ну, то збирайтеся, чи що. Їхати треба. Сонце скоро жарити почне — важко буде.

Нік підхопив свою сумку і поліз на воза. Досвіду такого у нього було мало. А чоловік і Марія стояли і поблажливо посміхалися, спостерігаючи, як столичний франт влаштовується на возі. Сівши і кинувши на сіно, яким було вистелено дно воза, речі, столичний гість приготувався до не дуже приємної подорожі.

Вони від’їхали від магазину. Поки їхали по селу і дорога була асфальтована, ще можна було терпіти. Але як тільки виїхали за село і дорога перетворилася на напрям, почалися муки. Дерев’яна лава, кинута поперек воза, «приємно» заміняла всі новомодні зручності автомобіля — і ресори, і амортизатори. Так що вже через п’ять хвилин Нік насилу утримував відбитий зад на лаві.

— Михайле, а довго нам ось так стрибати по всіх каменюках? Невже не можна було автомобілем поїхати?

— Та ні, машиною не можна. Ліна цього страшно не любить. Та й не проїде машина. Тільки возом і можливо. І то не до кінця.

— Що значить не до кінця? То мені ще й пішки доведеться йти?

— Ну, там недалеко. Як під’їдемо, я вам покажу.

— Так а що там, дороги зовсім немає?

— Дорога то є, але не можна до кінця по ній їхати. Тільки коли біда, або зовсім хворий, що не може ходити. А так треба самим. Ногами.

— Ну, точно партизани якісь. Секретність, доїхати не можна, та ще й вигнати можуть. І для чого я взагалі придумав собі цей «геморой»?!

Михайло нічого не відповів на це скиглення.

1 ... 3 4 5 ... 171
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Золотий маг. Книга 1. Зерно», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Золотий маг. Книга 1. Зерно"