Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Пекельний звіздар 📚 - Українською

Читати книгу - "Пекельний звіздар"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пекельний звіздар" автора Леонід Григорович Кононович. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 3 4 5 ... 53
Перейти на сторінку:
костомахи.

— Видать, у бою поліг, — каже старий. — Бач, як хоронили за старосвітчини — з конем, оружжям, ще й жінку клали в могилу, щоб і на тім світі була йому втіха!

— Живу?! — не повірив Івась.

— Хтозна… кажуть, жінки тоді самі себе вбивали, щоб і на тому світі з чоловіком не розлучатися!

— А що ж то за щит у нього такий? — питається Івась.

— То, сину, з білої криці… тепер і не знають, як її варити! А по тій криці золоті візерунки були… бачив?

— Еге.

— А колесо посередині?

— Таж певно, що бачив! — каже Івась. — Та й що?

— А те, — каже старий, — що у тому колесі такий божок викарбуваний, як отой, що ти найшов учора…

— А й правда, — каже Івась. — І що з того?

— Та от гадаю я, що було воно для того богатиря, як ладунка з Образом Божим, котору ото на шиї козаки носять! Либонь, недарма він його тобі передав, — тільки хтозна, що з того ще буде…

— То я зараз однесу йому, та квит!

Дід гірко засміявся.

— Е ні, сину… взяв, то носи! Бо недарма таке оддають і беруть недарма…

— То треба було, аби я цю ляльку взяв?

— Може, й треба… — Дід пахнув люлькою. — Не бійся, сину, — що судилося, того й конем не об'їдеш!..

От і забули за ту пригоду. Минув тиждень, минув і другий. Настала весна. Тут бути б теплу, та знову почалися морози, а за ними віхоли та хуртовини. Закидало хутір снігом і геть одрізало від білого світа — хіба конем перехопишся до найближчого села купити соли чи кременя до рушниці.

Якось увечері сиділи всі троє у світлиці. Старий ладнав кінську збрую, баба мотала куделю, а Йвась їй помагав. Дім у Галая був по-панськи збудований: на дубовому помості, о дві кімнати, й навіть шибки у вікнах були, хоча шкло тоді цінувалось як золото. У світлиці топилася кахляна груба. Надворі лютувала завірюха, Й вітрюган раз у раз гуркав віконницями.

От баба мотала куделю, мотала, та й раптом звела голову.

— Старий! — каже до діда.

— А що?

— Хтось до обійстя прямує. Пішаниця.

Галай кинув роботу і прислухався. Знав-бо, що в баби слух незгірше, ніж у собаки: було, вертається він із Січи, то жінка вже за річкою чує його коня, — ще й на поріг не встигне чоловік, як вона давай клясти його та на свою гірку долю нарікати.

— Нехай мене хрест святий поб'є, коли я щось чую! — каже врешті старий.

— А я кажу тобі, старий бевзю, що йде! — вперто повторила баба. — О… вже й під ворітьми!

Галай узяв пістоля і, насунувши шапку, вийшов надвір. Івась притьма схопився з лави.

— А без тебе там не освятиться, чортова тінь! — крикнула йому баба. — Ану сиди на місці, бо вб'ю!

— Як то, може, татаре! — каже онук та, ухопивши запоясника, й за дідом.

У сей же мент загуркало щось у ворота, як на ґвалт.

— Рятуйте, хто в Бога вірує! — залементував чоловічий голос.

— А хто ти такий, сучий сину? — питається Галай, звівши курок. Бо за тої лихої пори поночі було й не одчиняй: всякого люду степами вешталося.

— Пустіте хутчій, а то погибаю!

— А ти одвічай, чортова тінь, коли питають, бо зараз із пістоля спитаємо! — крикнув Івась. І до діда: — Може, мушкета принести?

— Цить! — каже йому старий. І до того заброди: — Скільки вас?

— Один я… Христом Єзусом клянуся! Пустіть, бо смерть моя!

— А чого б то?

— Вовки опали за річкою, що насилу втік! Та одчиняйте ж бо!

— Бреше він, — каже Івась, — вовків давно вже немає! Діду, я по мушкета!

Галай перепинив його.

— То ти лях? — питається у заброди. — Чи, може, недоляшок?

— Православний я… пана коронного маршалка Любомирського дворак! З дороги збився!

Дід із онуком і перезирнулися.

— То так би зразу й одвічав! — каже старий. — Ми панові маршалку не служимо, але на нього й не ворогуємо! Заходь, чоловіче!

Та й одкинув кутого засова і браму втворив навстежень.

— Мир вам, люде добрі! — каже гість, заходячи у ворота.

Був то чоловік височенний, і в довгій

1 ... 3 4 5 ... 53
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пекельний звіздар», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пекельний звіздар"