Читати книгу - "Науково-практичний коментар Земельного кодексу України"

Аналіз ЗКУ та інших актів земельного законодавства вказує, що перелік суб'єктів земельних відносин, наведений у ч. 2 ст. 2 ЗКУ, є неповним. Суб'єктами земельних відносин слід вважати також принаймні (5) Українську державу (див. насамперед п. "в" ст. 80, ст. 84 ЗКУ та коментар до них), (6) територіальні громади (див. насамперед п. "б" ст. 80, ст. 83 ЗКУ та коментар до них), (7) іноземні держави (див. ст.ст. 85, 129 ЗКУ та коментар до них), (8) іноземних громадян та (9) осіб без громадянства (див. ч. 2 ст. 81 та коментар до неї).

На наш погляд, вміщення у ЗКУ суто теоретичних положень, до того ж суперечливо сформульованих, на зразок ч. 2 ст. 2, є недоцільним. Таким положенням місце у теоретичній літературі, а не у нормативно-правовому акті.

До частини третьої. У коментованій нормі серед об'єктів земельних відносин названі землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї).

Щодо поняття "землі” ("земля") див. коментар до частини першої коментованої статті.

Щодо поняття "земельна ділянка" див. ст. 79 ЗКУ та коментар до неї.

Щодо поняття "право на земельну частку (пай)" див. пп. 16, 17 розділу X "Перехідні положення" ЗКУ та коментар до них.

У коментованій нормі до об'єктів земельних відносин помилково віднесено права на землі та земельні ділянки, що з теоретичної точки зору некоректно. Об'єкт правовідносин - це певне благо, щодо якого встановлюються права та обов'язки[13]. Конструкція ж "право на право", яка випливає із визнання права об'єктом, позбавлена сенсу, оскільки у ній закладається непотрібне дублювання.

Поза всяким сумнівом, формулювання ч. 3 ст. 2 не охоплюють всіх можливих об'єктів земельних правовідносин. Такими об'єктами можуть бути, окрім земель та земельних ділянок, певні дії зобов'язаних суб'єктів щодо них (щодо передачі земельної ділянки, надання її у власність, здійснення заходів з охорони земель тощо), інші блага, у т. ч., звичайно, і грошові кошти (насамперед, при справлянні плати за землю, відшкодуванні збитків власникам землі), будівлі, споруди тощо.

Як і у випадку із ч. 2 ст. 2, вважаємо, що закріплення у ЗКУ теоретичних положень, до того ж, сформульованих вкрай суперечливо, якщо не сказати "невдало", є недоцільним.

   1. Земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

   2. Земельні відносини, що виникають при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, якщо вони не суперечать цьому Кодексу.

1. До частини першої. Нормативно-правові акти, що регулюють земельні відносини (іншими словами, джерела земельного права), складають величезний масив (див. коментар до ст. 4 ЗКУ). їх можна класифікувати за багатьма критеріями (за колом врегульованих відносин, за сферою дії по колу суб'єктів, за сферою дії за територіальним поширенням, за часом дії, та ін.). Проте найбільше значення має класифікація джерел земельного права за юридичною силою.

1.1. Найвищу юридичну силу у системі законодавства України мають закони України насамперед, Основний закон нашої держави - Конституція України, кодифіковані закони - кодекси, прирівняні за юридичною силою до законів України декрети КМ України (видавалися у 1992-1993 рр. на підставі ст. 97-1 Конституції УРСР[14]). Серед цієї групи нормативно-правових актів найвищу юридичну силу має, поза сумнівом, Конституція України. Особливо слід зупинитись на законах України, якими висловлюється згода на обов'язковість для України міжнародних угод. Слід враховувати, що ратифіковані такими законами міжнародні угоди (договори) є частиною національного законодавства України (ст. 9 Конституції України), причому в силу положень ст. 19 ЗУ "Про міжнародні договори України", продубльованих у багатьох інших законодавчих актах, такі угоди мають перевагу над положеннями національного законодавства;

У правовій доктрині переважає думка, що будь-які закони (окрім Основного -Конституції), у тому числі кодифіковані, мають однакову юридичну силу. Проте у законодавчій та правозастосовчій діяльності зустрічаються спроби надати вищої юридичної сили кодексам або рамковим законам. Наприклад, у ч. 3 ст. 1 ЗУ "Про систему оподаткування" передбачено, що "ставки, механізм справляння податків і зборів (обов'язкових платежів), за винятком .... не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім законів про оподаткування". Цей підхід підтримується Державною податковою адміністрацією України в питанні про надання податкових пільг, зокрема, по сплаті земельного податку. На її думку, пільги по сплаті земельного податку, передбачені іншими законами, ніж закони і питань оподаткування, надаватися не повинні. Подібний підхід визнається і окремими авторами.

Слід наголосити, що положення частини першої коментованої статті, за яким нормативно-правові акти, що регулюють земельні відносини, приймаються відповідно до "цього Кодексу" (ЗКУ), не може свідчити про те, що кодекс має вищу юридичну силу відносно прийнятих після нього законів. Конституція України не дає підстав для такого висновку, і в даному випадку діє загальний принцип - пізніший закон скасовує дію попереднього. Положення ж коментованої норми слід розглядати як заклик до законодавця зберігати логічну структуру законодавства, здійснювати його розвиток за принципом "від загального [положень ЗКУ] до конкретного [положень нормативно-правових актів, прийнятих на розвиток ЗКУ]".

1.2. Підзаконні нормативно-правові акти поділяються на велику кількість різновидів, основні з яких