Читати книгу - "Історія пана Зоммера"

За дві хвилини все минуло. Град припинився, вітер ущух. Мрячив тільки тихий дощик. Поле, яким пронісся шквалистий вітер, лежало довкола, наче розтоптане. Від кукурудзяного лану лишилися самі стебла. Та й дорога здавалась усіяною сміттям — скільки сягало око, лежали крижані кульки граду, оббите листя, галузки, колосся. А ген попереду крізь тонку запону дощу я раптом розгледів постать чоловіка, що йшов дорогою. Я кивнув батькові. Нам видалося дивним, що якась людина може прогулюватись отак просто неба, після такого граду, тоді як усе навкруги, зметене й розкидане, лежало долі. Ми рушили, давлячи шинами тріскучі градини. Коли під'їхали ближче, я впізнав короткі штани, довгі жилаві ноги, чорну прогумовану пелерину, клунок мокрого рюкзака й енергійну ходу пана Зоммера.

Ми наздогнали його, й батько звелів мені спустити бічну шибку. До салону вхопилося холодне повітря.

— Пане Зоммере! — гукнув батько. — Сідайте, підвеземо!

Я переліз на заднє сидіння, звільняючи місце попереду. Але пан Зоммер не відповів. Навіть не зупинився. Ба й скоса на нас не поглянув. Сягнистими кроками, допомагаючи собі горіховою палицею, він ішов далі дорогою, засипаною градом. Батько їхав за ним.

— Пане Зоммере! — гукнув крізь відчинене вікно. — Сідайте ж до нас! Така негода! Ми підвеземо вас додому!

Та пан Зоммер не реагував, невтомно крокуючи далі. Щоправда, мені здалося, ніби він ледь розтулив губи й пробелькотів одну зі своїх незрозумілих відповідей. Але нічого не було чути, тож, може, його губи просто тремтіли від холоду. Тоді мій батько нахилився праворуч, відчинив дверцята, їдучи поряд з паном Зоммером, і закричав:

— Та сідайте ж, ради Бога! Ви ж геть вимокли! Ви себе доконаєте так!

Вислів «ви себе доконаєте» був, правду кажучи, дуже невластивим для батька. Я ніколи не чув, щоб він серйозно казав комусь: «Ви себе доконаєте!» «Типовий стереотип, — любив він пояснювати, коли десь чув чи вичитував це речення, — а стереотип — затямте собі раз і назавжди — це мовний зворот, який так часто вживала всіляка потолоч, аж він із часом перестав будь-що означати. Це те саме, — вів він далі, вже розпалившися, — те саме, коли ви чуєте безглузді слова: „Випийте чашечку чаю, моя люба, вам стане краще!“ Або: „Як ведеться нашому хворому, пане докторе? Думаєте, він подолає недугу?“ Такі балачки походять не від життя, а з поганих романів, з дурнуватих американських фільмів, і через те — затямте раз і назавжди — щоб я їх від вас ніколи не чув!»

Ось так любив висловлюватися мій батько про слова на зразок «ви себе доконаєте». Проте тоді, в грозу, на грунтовій дорозі, подовбаній градом, їдучи поряд з паном Зоммером, він викрикував крізь одчинені дверцята автомобіля саме такий стереотип: «Ви себе доконаєте так!»

І раптом пан Зоммер зупинився. Думаю, саме на слові «доконаєте» він став як стій, та ще й так зненацька, що батько теж мусив загальмувати, аби не проїхати повз нього. А пан Зоммер переклав горіхову герлигу з правої руки в ліву, обернувся до нас і з гримасою крайнього розпачу, штрикаючи в багнюку палицею, голосно й чітко проказав: «Дайте ви мені нарешті спокій!» Більше він не промовив нічого, тільки це. Потім грюкнув дверцятами нашої машини, перебрав герлигу знову в праву руку і пішов, не кинувши більше жодного погляду ані вбік, ані назад.

— Зовсім здурів, — сказав мій батько.

Коли ми поминули пана Зоммера, я крізь задню шибу побачив його обличчя. Очі дивилися додолу, лише зрідка він зводив їх, широко розплющені й перелякані, щоб глипнути на кілька кроків перед себе. Щоками стікала дощовиця, скрапаючи з носа та підборіддя. Рот був ледь розтулений, і мені знову здалося, ніби ті губи ворушаться. Може, під час ходьби він говорив сам до себе.

— У цього пана Зоммера клаустрофобія, — сказала наша матуся, коли ми за вечерею згадували грозу. — Важка форма клаустрофобії, а це хвороба, коли людина не може спокійно сидіти в закритому приміщенні, навіть у власній кімнаті.

— Клаустрофобія означає, власне… — почав був батько.

А мати закінчила:

— Що людина не може всидіти у своїй кімнаті. Так мені розтлумачив доктор Лухтерганд.

— Слово «клаустрофобія» походить з латинської й грецької, — пояснював далі батько, — а це, певно, відомо докторові Лухтерганду. «Клауструм» означає «зачинений» чи «закритий» і трапляється в багатьох інших словах різних мов. Хто з вас може назвати мені бодай ще одне подібне слово?

— Я, — обізвалася моя сестра. — Я чула від Рити Штангльмайєр, нібито пан Зоммер завжди здригається. Отако всім тілом. Він такий неспокійний, як дзига, каже Рита. Досить йому сісти на стілець, як уже здригається. А не здригається, тільки коли ходить, і тому змушений постійно гасати, щоб ніхто не бачив, як він здригається.

— В цьому він схожий на стригуна, — зауважив батько, — тобто на дворічного коня, який теж здригається й тремтить усім тілом від напруження, коли вперше бере участь у перегонах. Жокеї мають тоді клопіт, щоб його настренчити. Потім стригун, звичайно, звикає або ж йому надівають шори. Хто з вас може мені сказати, що означає «настренчити»?

— Нісенітниця! — відрізала матуся. — В автомобілі Зоммер міг собі спокійно здригатися. Хіба це комусь заважало б?

— Боюся, — розмірковував батько далі, — пан Зоммер тому не сів у нашу машину, що я вжив стереотип. Я сказав: «Ви себе доконаєте!» Сам не втямлю, як це зі мною трапилося! Я переконаний, що він сів би, якби я звернувся до нього не такими словами.

— Дурниця, — знову втрутилася мама. — Він не сів, бо в нього клаустрофобія, і він не може сидіти не лише в кімнаті, а й у зачиненому автомобілі. Запитай доктора Лухтерганда! Тільки-но хворий опиняється у зачиненому приміщенні, — автомобілі чи кімнаті, — в нього починаються припадки.