Читати книгу - "Емісар"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— У нас тільки Чортова… — розгублено промовили губенята, до яких мені тепер було байдуже. — А коли вернешся?
— Не знаю.
— А… тут хто буде керувати?
— Хто хоче, — відповів я. — Можеш ти керувати. Скільки влізе. Ти вмієш.
— А… Я нічого не розумію…
Їй дійсно важко було зрозуміти, що це коїться.
— Відчепись, — попросив я. — Що тобі не ясно? Приходь собі і працюй. Що заробиш, то твоє.
Вона так і залишилася посеред кімнати з розведеними руками. Мені навіть стало її шкода. Я сів, намагаючись сконцентруватися, та Оксана мені дуже заважала. Вона сперлася на одвірок і мовчки водила очима по стінах.
— Слухай, сонце… іди чимось займися. Прошу тебе. Я не можу зосередитися, — я підійшов до неї і обійняв. — Давай… Будеш приходити, працювати… Хто питатиме, скажеш, що поїхав на якийсь час, а куди не сказав. У податкову плати, гроші рахуй, витрачай. А там… буде видно.
Оксана більше нічого не промовила, тільки ще раз глянула, демонструючи образу.
— Оксано, — сказав я, — якщо ти зараз хоч комусь бовкнеш, що я кудись збираюся…
Вона застигла, так і не прочинивши дверей. Я взяв важку та криву шаблю і витяг з піхов. Клинок блиснув у світлі лампочки. Раніше я ніколи не показував їй цього. Очі Оксани стали зовсім круглими, коли блискучий клинок зі свистом затанцював навколо мого тіла, розсікаючи повітря, а на закінчення чиркнув кінцем по скатертині, що звисала з краю стола. Скатертина так і не посунулася, зате рівна довга прорізь утворилася від кута до кута.
— Жарт, — промовив я, ховаючи зброю. — Можеш узяти собі. Повісиш на стіну. На пам’ять.
Цю річ я мав залишити тут, як і всі мої химерні мрії. Час, коли мандрівні лицарі тягали із собою таке начиння, назавжди минув.
Заповіт писати передчасноЗі своїм скомпрометованим закордонним паспортом я міг розраховувати потрапити на чужину лише обхідними шляхами. Тим паче у такій ситуації їхати до посольства і намагатись отримати візу — це виглядало повним божевіллям. Я не мав бувати там, де на мене можуть чекати. Тому Чернівці здалися мені привабливим містом. На відшибі і близько до кордону. Ніхто не знав, що я тут. Два дні минули у важких роздумах, та все ж рішення визріло: за два дні їхатиме бус і я нелегалом потраплю до Португалії. Не до Польщі. Звідти через океан до Сполучених Штатів. А от там я дійсно загублюся. Біс із ним, буду вічним нелегалом. Це краще, аніж на мушці у тих кедебістів.
Під кінець третього дня я вже заспокоївся і не смикався через найменший шурхіт. Ніхто не міг знати, де я зараз. Понад триста кілометрів відділяли мене від кафе «Артист», з якого я вийшов пізно уночі і до ранку ішов полями сам-один. Лише о десятій наступного дня, зловивши попутку, дістався до Вінниці, а звідти знову ж таки на перекладних сюди. Ніхто мене не бачив, ніхто не стежив — гарантія. Тому і зважився на це. Усі справи необхідно завершувати.
Приватний нотаріус Машковський Павло Петрович ще обідав, і двері, на яких вилискувала табличка, були зачинені. Я передивився документи. Усе було законно. Я будь-де міг оформити генеральне доручення на свої справи — кафе та машину. Нехай Оксана займається на законних підставах. Чому має пропадати? І кому ще я можу доручити? А тут мене однаково ніхто не знає. Потім залишу у якійсь камері схову і якось повідомлю їй.
Я закурив, відвернувшись убік від черги, що почала шикуватися за мною. До мене поверталося самовладання, а впевненість, що вдасться викрутитися, міцнішала. А у Штатах я наче риба у воді. Шкода от тільки, що там усе доведеться починати з нуля і на голому місці, бо повертатися до Чикаго, де я провів вісім років і залишилися знайомі, все-таки було ризиковано.
Крик, що пролунав над самим моїм вухом, був страхітливим — вона волала так, що мороз ішов по шкірі і, повертаючи голову, я вже знав, що зараз побачу. Чолов’яга, який сидів через одного, з’їжджав спиною по стіні додолу. Акурат на чолі у нього була дірка, з якої вже текло, а потилиця розмазувала по кремовому набризку будинку густе і червоне. Навпроти височіла якась споруда на шість поверхів. Вікна її відблискували від сонця. Я так і не встиг роздивитися віку цього нещасного — голова його з’їхала набік і завалилася у щілину між лавкою і стіною.
Згадався скриплячий голос мого знайомого з посвідченням підполковника: «Зараз міліція, швидка…». А коли неслухняні ноги занесли мене у хтозна-який район Чернівців на хтозна-яку вулицю, абсолютно незнайомий чоловік, який проходив поруч, промовив наче ні до кого:
— Оформляти заповіт вам ще рано.
І потім неслухняна моя голова ще довго намагалася зрозуміти правильний зміст цих слів.
* * *Тубілай озирнувся і, наздогнавши Бастюрка, стиха промовив до нього кілька слів, а сам зупинився, різко осадивши коня. Останній погляд Бастюрка, яким той прощався зі своїм воєначальником, блиснув хижо, адже запахло новою здобиччю, незрівняно ціннішою за будь-яку жінку — власним життям. Тепер вони зможуть втекти. Четверо на чотирьох здорових конях. Та й полонянки з ними не буде. Коли вороги це побачать — одразу кинуть їх і шукатимуть її. А для яничар-аги, котрий впав у немилість султана, однаково шляху назад немає. Той, хто не виконує волі повелителя, карається смертю. І тепер він, Бастюрк, швидше за все займе його місце після повернення, адже є справжнім воїном. А це дивне бажання султана він також задовольнить. Бажання, за яке щойно загинуло тридцять відбірних яничарів — еліти воїнства всемогутнього Сулеймана-паші.
Кінь воїна, який наче вирішив здатися разом із здобиччю, йшов з відпущеним повіддям назустріч переслідувачам, які ось-ось мали б з’явитися, адже неважко тримати слід утікачів, які скачуть неторканими степовими травами. А ось і той, хто безнадійно відстав. Згадалося, як це було. Запорожці відсахнулися, боячись пронизати списами дівчину і, збивши конем першого, Тубілай рубонув наступного, тільки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Емісар», після закриття браузера.