Читати книгу - "Стежкою легенд"

Через 16 років після відкриття в Альтамірі французький археолог Еміль Рів'єр, діставшись до печери Ла-Мут (на південному заході Франції), на превеликий свій подив, теж виявив на її стінах зображення звірів. Еміль Рів'єр був відомішою постаттю в науковому світі, аніж Саутуола. Тому його колеги цього разу вирішили з'ясувати істину на місці: завітали до грота Ла-Мут.

І до Рів'єра деякі дослідники знаходили дивні гравірування на стінах печер. Та їх працям, як і повідомленню Саутуоли, не надавали значення. Після відкриття у гроті Ла-Мут думка фахівців раптово змінилася — від заперечення схилилася до визнання художнього хисту печерних мешканців.

З того часу в багатьох країнах — в Іспанії, Франції, Італії, Радянському Союзі, Скандінавії і в Північній Африці — знайдено печери з настінним малюванням. Відомо понад сімдесят таких печер.

Що ж то були за люди, які в добу первісного дикунства зуміли створити такі довершені зразки анімалістичного живопису? І з якою метою працювали вони, прикрашаючи фресками грубі стіни підземель, — чи тільки задля власної утіхи?

Люди, які малювали в печерах, жили двадцять-сорок тисяч років тому. То були кроманьйонці, нащадки неандертальців. Зовні вони вже замало різнилися від сучасної людини, а їхнє художнє обдарування свідчить про досить високий духовний розвиток. Але їм не пощастило з кліматом: якраз у той час, коли кроманьйонці успадковували печери й палеолітичну культуру неандертальців, на Землі почалось найбільше — рісське зледеніння. З півночі насунули велетенські крижані гори. Табуни звірів залишали непривітний край і тисячами гинули від холоду. Людям стало важко добувати собі їжу. Від крижаного вітру вони сховалися в печерах, у мороці підземель, ледь освітлених тьмавим полум'ям камінних світильників, наповнених лоєм, з ґнотами із моху. Не знаючи істинних законів природи і не вміючи за їх допомогою оволодіти грізними стихіями, люди намагалися знайти будь-який шлях до таємниць природи, щоб полегшити тягар свого суворою існування.

Ми вже знаємо, що уявлення про надприродні сили, які нібито правують світом, зародилися ще у неандертальців. Зробивши це фантастичне «узагальнення» спостережень над світом речей і явищ, людина фантазувала далі: їй здавалося, що вона спроможна вплинути на всемогутніх духів, приборкати їх і змусити виконувати її бажання шляхом певних дій, зовні схожих з породженими явищами.

Коли, наприклад, лити з даху воду [2], то це, можливо, викличе дощ? А дужче дмухнути — здійметься вітер? А коли пронизати списом зображення звіра — пощастить на полюванні?

Спробували. Випадковий збіг посилив надії. Тут, певна річ, не обійшлося й без дурисвітів: з'явилися доморослі чаклуни — посередники-фахівці між «духом» і людьми, перші служителі релігійного культу. Ошукую чи і залякуючи, вони зуміли прищепити темним побратимам шанобливу віру в свої здібності. Так народилась іще одна найдавніша форма релігії — магія, тобто чаклунство.

Богослови твердять, що нібито є різниця між «чистою» релігією і марновірством, до якого вони відносять магію.

Марксистська наука заперечує попівські претензії. Релігія — це віра в надприродне, хоч у я к і її би формі вона проявлялась: чи то у формі тотемізму, чаклунства, віри в духів, ворожбу, чудеса, прикмети, чи то у формі єдиного бога — небесного монарха, який править натовпом, що славословить його святих угодників, та дев'ятьма розрядами янголів [3].

Відомо кілька різновидів магії — лікувальна, шкідлива й виробнича, пов'язана з добуванням засобів існування.

Багато які, а на думку деяких археологів, навіть усі малюнки й скульптури тварин у картинних галереях печерної людини мають магічний характер.

Часто-густо тут зображено поранених тварин, пронизаних стрілами чи причавлених самоловами. Поверх деяких обрисів звірів намальовано сокири, стріли, дрючки; інших забивають камінням. Безперечно, це мисливське чаклунство: заганяючи здобич силою художнього хисту в пастку, люди сподівалися надати плоті й крові сценам успішного полювання, видряпаним на стінах печер. І досі австралійські мисливці, перш ніж податися на лови кенгуру, «убивають» списами його обрис, намальований на піску.

Завдаючи ударів малюнку, люди вірили, що вранці у лісі повториться драматична сцена, яку вони розіграли на стіні за допомогою кольорової глини. Віра в удачу додавала сили мисливцеві, а успіх зміцнював віру Нові витвори чаклунства прикрашали стіни похмурих жител. У глибині найнеприступніших печер, у кривих і вузьких тунелях, подалі від очей невтаємнччених виникали справжні «храми» чародійства їхні стіни геть усі були поцятковані магічними символами й фігурами зачарованих тварин.

Кроманьйонці вірили і в загробний світ. Про це ми знаємо не лише з художніх закликань на стінах печер: померлих товаришів вони ховали разом з речами жалюгідного майна, що могли знадобитися душі на новому місці проживання. До могили клали зброю, начиння, їжу.

Стародавню віру в душу і духів учені звуть анімізмом (від латинського слова «аніма» — «душа»). Поряд з тотемізмом і магією — це одна з первісних форм релігії.

Уявлення про душу виникло через нездатність людини правильно пояснити явище власної психіки, біологічну суть сну і смерті.

Оскільки побачити душу неможливо, бо насправді вона не існує в природі, то релігійна думка намагалася спочатку знайти її сліди