Читати книгу - "Полуничний сезон"

— Не скажете, чому вчора у вашій компанії не було Морковченка?

— Хіба я знаю… Може, щось перебило.

— А він мав бути?

Кіндрат відповів не відразу. Правда, як і раніше, нічим не видав хвилювання.

— Знаєте, точно не скажу. Тут таке діло, що він сам по собі, а я сам по собі. Так що прошу вибачення.

Настрій у Павла зіпсувався: чи не завчасно зустрівся з шофером? Може, треба було спочатку більше дізнатися про нього, подивитися, так би мовити, збоку, аж тоді вже спробувати заглянути всередину. Доводилося втішатися лише тим, що в роботі інспектора карного розшуку нічого марно не пропадає.

— Як ваша машина?

— Якось там… А взагалі, то не машина, а купа металобрухту. Сам дивуюся, як вона бігає.

— Вчора виїжджали нею?

— Ага. Вдень їздив на станцію, по брикет. Зробив ходку й баста — обірвало циліндри.

— Отже, увечері ви нікуди не їздили?

— Я ще й зараз на приколі, і коли знімуся — одному богу відомо. Дурне діло, скажу я вам, зі шкільними машинами: всі вимагають, щоб колеса крутилися, а ніхто й на руку не плюне. Ото що сам дістанеш, те й маєш.

— Де ж ви «дістаєте»?

— Тут таке діло, що ліпше не питайте, бо не скажу.

Розслідування явно збочувало, і Турчин нічого не робив, аби спрямувати його в потрібне русло — якщо по правді, він і сам не знав, де ж воно, оте потрібне русло.

Сільмаг стоїть у центрі села, з обох боків до нього підступають хати, кілька хат і навпроти, через дорогу, тому й не хотілося вірити, що ніхто нічого не бачив і не чув.

— Треба поговорити з тими трьома, що раненько поїхали в райцентр на роботу, — сказав Турчин дільничному.

— Треба, то треба, — в'яло відказав Шушпан.

… Тоня Осипова, вгледівши лейтенанта, зблідла. Вдав, ніби не помітив тої переміни: попросив пробачення за те, що потривожив, спитав, чи й досі вона шиє людям одежу, якщо так, то, певно, засиджується за північ і, може, бачила біля сільмагу чи на вулиці щось підозріле. Пояснив суть справи.

Осипова слухала пильно, очей не ховала, як відразу, коли зайшов, навіть спробувала причепуритися: обсмикала білого халата (вона працювала санітаркою в райлікарні), поправила на голові білу косинку, зняла з лівого плеча пилинку, либонь, і в дзеркальце хотіла глянути, вже й руку упхнула в кишеню. Проте відказала дратівливо:

— Нічого не бачила!

— Чого ви гніваєтеся, — м'яко мовив Шушпан. — Я у всіх, хто живе поблизу сільмагу, розпитую.

— Запитуйте, хіба я щось маю. Тільки ж кажу: нічого не бачила.

— Не бачили, то й не бачили.

Лікарню Шушпан зоставив із якимось терпким невдоволенням, і все ламав голову: чого поява його так злякала жінку?

Хлопців, Сашка Косарського і Петра Ясенка, знайшов у майстерні міжколгоспбуду. Косарського трохи знав — минулого року виматюкав колгоспного бригадира і вхопив за те п'ять діб арешту. Високий, рудуватий, на лейтенанта поглядає спідлоба, на запитання, де був учора ввечері, зухвало відказав:

— Де був, там уже нема.

— Слухайте, Косарський, — Шушпан ледве гамував роздратування, — будьте чемнішим і не забувайте, з ким маєте справу.

— А я нічого не зробив, аби мною займалася міліція.

— Я й не виставляю вам звинувачень. Просто цікавлюся, де були вчора. Може, пізно верталися додому і помітили щось підозріле біля промтоварного магазину чи й усередині.

— А що там скоїлось?

— Обікрали.

— Так би й сказали, — ніби зрадів Косарський. — А то: де був, що робив. — І помовчавши: — Додому я й справді йшов пізно, але нічого такого не помітив.

Петро Ясенко на противагу своєму товаришеві був низькорослий, чорний. На дільничного дивився спокійно, не гарячкував, ні-ні й усміхнеться. В задумі пошкріб пальцем верхню, густо засіяну коротким волоссячком (певно, відрощував вуса) губу і промовив:

— Біля магазину чи в магазині, здається, нічого такого не бачив. А дорогою стрів диспетчера автопідприємства Морковченка. Мабуть, ішов додому. Поздоровкався з ним і все.

— Далеко це було під магазину?

— За метрів шістсот, як не більше. Навпроти хати Тур-баків. Було то перед досвітком.

Якщо вірити продавщицям та Сташевському, Морковченко вчора в їхній компанії не був. Звідкіля він міг вертатися так пізно? Спитав у хлопців. Ясенко і рота не встиг розтулити, як Косарський одрізав:

— Він перед нами не звітує!

— І все ж? — наполягав Шушпан.

— Не знаємо і знати не хочемо! — знову вихопився Косарський.

Дільничний глянув на нього не вельми привітно: здавалося, цей хлопець поставив собі за мету усьому перечити.

— Морковченко йшов із порожніми руками?

Хлопці, немов по команді, звели очі на лейтенанта.

— Ви думаєте, що то він? — першим озвався Ясенко.

— Я просто розпитую про всіх, кого бачили пізно.

— То ви й про нас вивідували? — гостро блиснув зіницями Косарський.

— Ще не «вивідував». Сподіваюся, ви самі поясните, звідкіля верталися так пізно.

Ясенко зніяковіло всміхнувся, а в Косарського від злості засіпалася нижня губа з тоненьким, червонуватим шрамом з лівого боку.

— Я вам не збираюся розказувати! — вигукнув. — І взагалі, яке ви маєте право мене допитувати?!

— Маю. Так що звольте відповідати на мої запитання. Я жду. Ну! Звідкіля вертали вчора ввечері?

— Від дівчат, звідкіля ж іще, — тихо мовив Ясенко.

— Ви можете їх назвати?

— Чого ж… Я проводжав