Читати книгу - "Трояндова площа"

Гарцасі дуже любив каву. Проте стародавній напій-енергетик не був остаточною метою та запорукою його щасливого обіднього часу. Поки її варили, Гарцасі неспішно діставав сигару і чекав.

Гарцасі приходив сюди заради моменту дивного і, як для його років, до неподобства романтичного. І нарешті тоді, коли хлопчина офіціант обережно подавав лікарю його каву, сервіруючи напій мініатюрною пахлавою з горішком-фундуком на окремій тарілочці у плетеному з соломки крихітному кошику, той момент наставав.

Двері бару розчинялися, щоб впустити всередину тютюнового смогу та кавових пахощів невагоме створіння – худорляву, дуже струнку жінку у зеленому пальті й сірому береті з жовто-зеленою пір’їнкою. Жінка, яка була схожа більше до юної дівчини, якби не рисочка зморшки між бровами – вертикаль часу, – мала величезні світло-сірі очі, бліде обличчя з маленьким гострим порцеляновим носиком, блискучим на кінчику, рожеві вуста і тонкі зап’ястки. Драпове пальто гарно схоплювало її фігурку у талії широким поясом із срібною пряжкою, воно було коротким, відкривало ноги – які або ховалися під довгою вовняною спідницею, або, як сьогодні, хизувалися чорними вузькими штанцями за останньою модою – з рудими шкіряними китицями, що зникали у халявах високих чорних чобітків…

Боги, вона буда дивовижна, ця жінка-дівчина!

Потім все відбулося достоту, як і всі ці шість місяців з того часу, коли лікар вперше побачив її. Вона підійшла до вішаку, залишила на нижчому гачку (сьогодні саме під його курткою) свій верхній одяг (влітку лише шарф чи хустинку, плащик тощо, тепер це було пальтечко), а потім повернулася до настінного дзеркала – поправити світлі пасмочка волосся, що неакуратно вибилися з-під головного убору. Зазвичай, це була хустинка або капелюшок, але сьогодні – берет.

Взимку, мабуть, буде лижна або хутряна шапочка, подумав Гарцасі. Чому вона ніколи не звільняла своє світле волосся, щоб кокетливо закинути його за плечі? Не заправляла пасма за вушка?.. – як всюди це роблять жінки у спробі подобатися чоловікам, лікар не знав.

Відтак незнайомка сіла за столик напроти нього, замовила в офіціанта теж каву «Азіат». Тарілочку з пахлавою, як і завжди, демонстративно відсунула вбік. Вона таким чином звільняла місце: дістала з сумочки паперову жовту книгу «Месія або Ілюзії, які не хотіли бути ілюзіями» і взялася за читання, помішуючи цукор у чашці кави.

Палити вона не палила, майже ніколи. Хіба що одного разу Гарцасі побачив, як вона закурила після телефонного дзвінка. Два тижні тому їй подзвонили. Вона тоді була у синій сукні до колін, яка її псувала та додавала років. Надворі лишень почався вересень, тому голівку вона прикрасила темно-сірим чоловічим фетровим капелюхом. Намисто з білих перлин теж робило дівчину більш жіночною, аніж хотів її бачити Гарцасі. Була у ній завжди якась прихована стриманість, яка цим вбранням підкреслювалася ще більше. Це додавало дівчині більшої суворості, аніж завжди, а у той день – навіть суму. Дівчина довго слухала телефон, потім сказала тільки «До зв’язку!», вимкнула його, а потім попросила у сусіда за столиком пригостити її цигаркою.

Так, це був поганий день для багатьох. Тоді королівська гвардія вперше застосувала газ проти заколотників та розбила декільком альвам голови палицями. Гарцасі добре запам’ятав той день, адже йому навіть довелося вийти з приятелем, лікарем Швецем, у позачергову нічну зміну. Столичні лікарні вночі були переповнені.

Гарцасі тоді дуже засмутився. Дівчина навіть не встигла допити свою каву. Посиділа ще дві хвилини, а далі, не докуривши, швидко пішла геть. З її горнятка довго ще закручувався вгору ароматний димок. Потім офіціант забрав чашку на тацю брудного посуду й поніс геть, у секретні простори кав’ярні, що були недоступні окові відвідувачів.

Зазвичай, півгодини потому, коли Гарцасі вже встигав поласувати пловом та томатним соусом до нього й переходив до тістечка, до дівчини приходили. За столик до неї підсідали хлопець або молода темношкіра жінка, обидва носили бандани чи щось за погодою і мали зухвалий вигляд.

Просто фанати головних уборів, думав тоді іронічно Гарцасі, розглядаючи раз-по-раз друзів своєї пасії. Тим часом вони починали щось весело обговорювати, іноді до Гарцасі долітали сміх та уривки розмови. Щось про політику або це могли бути анекдоти чи критика нових театральних новинок. Розумні, подумки підмітив лікар, із задоволенням поглинаючи тістечка. Книголюби, думав він, спостерігаючи, як на прощання дівчина обмінює свою книжку на книги, що приносили у рюкзаках її друзі.

Друзі завжди виходили першими. Може, чекали її на вулиці. А вона довго возилася, збираючи сумку, докладала гроші у книжечку для рахунку, підфарбовувала губи, відбиваючись у великому дзеркалі бару вся – з голови до ніг.

Коли вона, нарешті, залишалася сама та вдягала біля вішаку свої речі, Гарцасі щоразу кортіло познайомитися з дівчиною ближче. Але в останню хвилину його рішучість зникала, шкіру лікаря починало морозити – щоки від підборіддя до скронь немов кололи шпильками, на них буквально танцювали невидимі крихітні протяги. Гарцасі ураз приростав до стільця, на якому сидів, як останній тюхтій, втомлений, розчарований сам в собі. Проводжаючи дівчину поглядом, він гасив сигару, залишав рахунок офіціантові, і виходив на вулицю.

Там, тримаючись на шанобливій відстані, Гарцасі йшов за нею майже цілу автобусну зупинку, де вона сідала в автобус № 8 і від’їжджала, змішавшись у вікні з хустинками-капелюшками, плащиками-пальтечками інших пасажирів. Гарцасі запалював цигарку, ще трохи стояв та дивився услід автобусу, що відвозив дівчину з бару «Недільна кава». П’ять хвилин по тому, поки горіла цигарка, лікар в отупінні пускав сизі хмаринки диму, страждаючи від таємниці та самотності.

До речі, таємниця проживання дами серця Гарцасі була ще обтяжена однією обставиною: Артонцо не знав навіть її імені.

Він не розчув її ім’я жодного разу, скільки не намагався. Так, інколи таке буває. Що зовсім недивно, бо в обідню годину у «Недільній каві» завжди гамірно. Там столики мали звичай стояти близько один від одного, що робило сусідство з іншим столиком неприємним – але якраз чудово розбавляло самотність відвідувача веселим гамом, чужим базіканням і надійно відволікало від власних проблем.

Можна було б посміятися над нещасним закоханим, адже це ж класика століть – кохати мовчки, на відстані, у повній ілюзії