Читати книгу - "Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач"

Спочатку вивчав медицину, але поклик тайги був сильніший, ніж добрі помисли моїх батьків. Через рік почав вивчати природознавчі науки. Пересів на свого улюбленого конька, але до мети не доїхав. Через два роки залишив університет і одразу ж почав застосовувати здобуті знання на практиці. Я присвятив себе виключно блукаючому золоту і от тепер я — офіціальний експерт і оцінювач хутровини. Таке моє буденне, офіціально записане в паспорті «я». Але друге моє «я» цікавіше. Наче губка, вбираю я в себе все, що бачу, спостерігаю й переживаю в тайзі, і переношу ці враження на сторінки своїх рукописів. Пишу дома, в поїзді, на пароплаві, в слушний і неслушний час. Навіть і в парній лазні пишу. Я не відкидаю жодної думки, — тільки-но вона народиться, миттю заношу її до зошита. Спочатку друзі сміялися з мене, але тепер вони схвально кивають головою і притишують голоси, щоб часом не заважати мені. Отже, про зміст свого життя я вже розповів. Це тільки про себе — про тайгу доведеться розповідати значно довше.

На обличчі Івана Івановича майнула невиразна посмішка, потім мисливець випростався, відкашлявся й почав знову:

— День за днем ходить людина тайгою, і для поверхового спостерігача на перший погляд усе в ній лишається без змін: повсюди панує похмурий присмерк темних, майже чорних лісів. І саме тут новаки часто помиляються, не розрізняють ніяких відмінностей і легко губляться. Тайга наче створена для танку гномів та інших чудернацьких персонажів казок і балад. З високих дерев схиляється відмерле віття, на якому погойдуються химерні гірлянди сивих і сріблястих лишайників. Подекуди з нього звисає зелене сухе волосся й сиві вуса ніби тут спочивають волохаті чудовиська та карлики. З вогкого грунту стирчать гілки, високі пні зламаних дерев; вони заважають ходити, і людина кожної миті чекає, що звідкись вискочить ведмідь або рись… але тільки пронизливий крик крапчастої горішанки та барабанний бій дятла порушують гнітючу тишу, яка панує в темній, похмурій тайзі.

Суворий стародавній ліс — ось перше враження від тайги. Як і багато віків тому, на тисячі кілометрів розкинулося це зелене царство пралісів. На місці могутніх дерев, які загинули, виросли нові. Колись вивернуті вітром дерева перегородили русло річки, і вода століттями струмить крізь ту перепону. Стовбури згнили, а вітер, який позбавив їх життя, приніс сюди насіння, і тепер тут стоять нові велетні — могутні стоп'ятдесятирічні ялини. Подекуди простягається густе сплетення чорних дерев, що стоять, висять і лежать, наче поламані хрести на велетенському кладовищі. То німі свідки вогню, гарячі язики якого лизали й пожирали тут усе живе. Вітер довгий час гуляв по цьому мертвому простору і, нарешті, прогнав смуток чорного кладовища. Рік за роком приносив він сюди крилате насіння, ягоди, горішки… І ось знову воскрес могутній суворий ліс.

Молода поросль здійнялася над мертвими тілами своїх предків, у зелених кронах знову стрибають білки, а цікава всюдисуща крапчаста горішанка літає між деревами, оглядає їх і покрикує на пустотливих білок — ллє тільки так, для годиться, щоб показати свою радість: адже тут знову буяє життя.

У цих лісах до наших днів збереглися також сліди мисливців, які жили багато віків тому: ями для звірів, давно прогнилі огорожі, що тягнуться іноді на цілі кілометри.

Ці огорожі, збудовані з великих стовбурів, перепинали дорогу загнаним звірам. Люди криками примушували їх бігти до єдиного виходу, де на звірів чатували мисливці з напнутими луками. Тварини, які уникали стріл, падали в глибокі ями, викопані перед воротами.

В тайзі ще на початку нашого століття існував культ шаманів, шайтанів, різних лісових та водяних божків, страховиськ і примар. Тільки за часів Радянської влади народи Сибіру, національні меншості та племена почали прилучатися до соціалістичного побуту і культури.

Ще й досі в старих селищах можна побачити рештки дерев'яних жертовників на високих стовпах. Тут колись шамани спалювали жертовні дари злим духам і головному володареві всього лихого — шайтану. На маленьких кам'яних лавочках тліли хутра бобрів і соболів…

Царські сатрапи за допомогою шаманів викликали у відсталих народів Сибіру страх перед «всемогутніми» духами, чортами та страховиськами й тримали людей у незнанні та покорі. Слід підкреслити, що саме сувора, неосяжна тайга з глухими похмурими лісами, непрохідними хащами, великими мочарами, горбатими сопками, могутніми ріками та безіменними озерами могла викликати у темних людей уявлення про гномів та різну таємничу нечисть.

Ставні ялини та кедри стережуть похмуру тишу, яка панує в глибоких урвищах. По схилах ярів стримлять гострі верхівки скель, і довгі коси світлих лишайників та мохів коливаються під вітром, наче невидима рука грає ними, погладжує їх і чеше. Сонячне світло, сто крат заломлене й відбите кронами дерев, просякає на землю вже лише як зелений присмерк.

Надвечір останні промені сонця помалу ковзають по горбатій горі, і гострі кам'яні верхівки, здається, зовсім міняють свій вигляд. Мертво відсвічує срібляста патина лишайників, переплетена тонкими пасмами іржавих ниток, розкиданих між зморшками скель. Тіні ростуть, витягуються, наче довгі знаки оклику, падають у заглибини і ще більше підкреслюють зморшкуватість обгризеної часом і негодою скелі.

Ріка Алхан, яка протікає біля підніжжя скелі, темною стрічкою в'ється навколо гори, і коли барви згасають, лишайники та мохи все ще віддзеркалюються в її гладіні, освітлені тьмяним відблиском померхлого сяйва небосхилу.

З безмежного мовчазного моря лісів, крізь які тече ріка, віє холодний вітер, несучи гострий запах тайги. Темна ніч. Тільки довгі волокнисті вії на скелі флуоресціюють і розсуваються, наче завіси, щоб випустити тихих нічних літунів: сов, пугачів та кажанів. Вони вилазять із тріщин та нір у скелі й тихо шугають у безмовний простір. При місяці гора ще дивовижніша — гострий контраст синюватого місячного світла й тіней утворює на скелях та в урвищах химерні образи.

Давно вже немає тут шаманів, а ріка, як і раніш, обмиває підніжжя гори. І ніч також не перестає творити свої дивні чари. Якщо ми станемо тихо на скелі, то побачимо безшумних нічних літунів. Один з найбільших крилатих володарів пітьми — пугач здивує вас своїми незвичайними діями: він ловить рибу, та ще й як спритно! Тихо вночі. Риба безтурботно плаває на мілині, нагрітій вдень сонцем, вона певна, що в пітьмі світ, який схилився над гладінню ріки, нічим не