Читати книгу - "Замок у Карпатах, Жюль Верн"

Сам замок був покритий плоскою крівлею. Був це міцний будинок з трьома рядами заґратованих вікон. Перший поверх мав терасу, а над нею шляхетський герб, вимальований на заржавілій блясі. Остання буря звернула бляху на південний схід.

Що було всередині замку й чи можна було в ньому мешкати, про це ніхто не знав від давніх, давніх літ. Чутки, що про нього кружляли в околиці, позволили йому краще зберегтися, аніж здавалося. Перекази про духів, що в ньому домували, хоронили його ліпше, ніж оборонні башти, зводжені мости й усяке стрільне приладдя середньовіччя.

Все-таки для туристів чи знавців старовини було б дуже цікаво оглянути той замок. Саме його положення на високорівні Оргаль було дуже привабливе, а з плоскої крівлі башти видно було цілу околицю. З одного боку химерно помотане пасмо гір, що творить границю Волощини, а з другого — гори Вулькану, одинока вживана дорога поміж сусідуючими округами. Далі в глибині розкинуті гірські сідла, внизу залісені, по боках вкриті зеленню, на вершках голі, а понад ними зрізані вершки Ретязату й Парінгу. За долинами обох Солей станули замки Лівадзель, Льоняй, Петрошень і замок Петрила. А ще далі за долиною Гатсег і рікою Марош маячіли темні грані середущих Заліських Альп.

Давніше було тут велике озеро, що в ньому губилися обі Солі, заки найшли своє річище поміж горами. Тепер стирчать там високі комини, де росли і колись буки, сосни та смереки, а їдкий дим прогнав запах дерев та квітів. В часі, що з нього походить наше оповідання, ті околиці не втратили ще цілком своєї первісної краси.

Замок у Карпатах повстав у XII або XIII столітті. В часах, коли панували господарі або воєводи, укріплювалися церкви, замки, монастирі так само, як містечка та села. Пан-землевласник чи селянин-хлібороб мусів тоді оборонятися проти всяких нападів. Ось чому замок у Карпатах мав такий строгий і неприступний вигляд.

Який будівничий збудував його на тій висоті? Цього не знаємо, як теж і того, чи тим сміливим мистцем не був волох Манолі, що про нього співають у народних піснях, як то він будував славний замок Рудольфа Чорного.

Коли є сумніви щодо будівничого замку, то нема їх щодо його власника. Від непам’ятних часів панами тої округи були князі Горці. Вони брали участь у всіх воєнних змаганнях Волощини, їх ім’я повторюється в усіх оповіданнях та піснях волоської старовини. Гаслом для них була приповідка: “Даю все аж до смерті”, й вони справді давали все в боротьбі за свободу. В її обороні проливали кров, що її одідичили по давніх римлянах.

Знаємо, що ця кров і ті жертви злагіднили щонайменше ґніт чужинців над нащадками того хороброго племені. Вони не осягнули політичної самостійності, а три війни їх знищили, але вони не втратили віри в краще майбутнє; вони вірять, що їх народ ніколи не загине…

В половині XIX ст. був останнім паном на замку князь Рудольф. Він уродився таки в замку; замолоду втратив батьків, а потім рік за роком смерть забирала йому по черзі інших свояків; вони відлітали від роду, мов конарі від столітнього бука, що про них довколишнє населення вміло стільки оповідати. Без родини й без приятелів не міг всидіти молодий князь у гірській глуші, в пустці, що її творила смерть.

Яку мав він вдачу й чим займався? Люди говорили, що він цікавився музикою; пристрасно любив слухати великих співаків. Одного дня він покинув старий замок на старих слуг і пропав. За якийсь час наспіли чутки, що він прогайнував ціле своє велике майно на подорожі по великих столицях Європи, на театри й концерти, на життя перед і поза кулісами першорядних сцен Німеччини, Франції та Італії. Та, скитаючися по чужині, він ніколи не забував свою батьківщину і завсіди леліяв її в свому серці, а коли в краю піднялося протимадярське повстання, він, не гаючись, з’явився в Заліссі.

Повстання не вдалося, й землю, що була власністю нащадків давніх римлян, розділили поміж себе переможці.

Князь Рудольф покинув уже раз на асе свій замок у Карпатах, що здебільша лежав уже в румовищах. Смерть не завагалася забрати по черзі старих слуг князя й замок спорожнів цілком. Князь Рудольф вступив до ватаги Роси Шандора, колишнього опришка, що його боротьба за волю перемінила на народного героя. На щастя, князь Рудольф ще в пору покинув ватагу славного опришка, заки ще ватага дісталася в руки поліції, а Роса Шандор попав до в’язниці з Самош Уйвар.

Між населенням кружляли чутки, буцімто князь згинув у одній сутичці ватаги Роси Шандора з митними урядовцями. Це здавалося тим імовірніше, що князь Рудольф ніколи вже не вернувся до замку.

Замок спорожнілий — замок, де “страшить” — зачарований замок. Буйна уява заміських селян заселила його духами, що кружляють по замку в глуху північ… Подібні вірування про старі замчища живуть і по інших краях Європи, не тільки в Заліссю.

Зрештою, як же таке село, як Верст, не мало вірити в усякі надприродні сили? Воно мало тільки священика і вчителя; один дбав про спасіння душ свої.х громадян, другий вчив їхніх дітей саме тих народних пісень і легенд. Чей же на це були докази, що вовкулаки ходять лісами, а мавки випивають людську кров… що духи приходять вночі на старі румовища й, коли їм не дати їсти та пити, то вони гніваютьс я й можуть мітитися. Якже ж, чи нема русалок та диких баб, що їх треба берегтися, та не слід їх стрічати, головно у вівторок та п’ятницю, погані дні в тижні. Зайдіть тільки глибше в той мрячний, зачарований ліс, чи не чіпиться вас блуд та чи не стрінете там лицарів з такими великими головами, що сягають аж до хмар; або чи не побачите лісового