Читати книгу - "Цікавий випадок Бенджаміна Баттона, Фіцджеральд Френсіс Скотт"

На п’ятому році життя його віддали в дитячий садочок, де він осяг глибокі вчення приклеювання зелених папірців на жовті, плетення кольорових візерунків та вирізання сніжинок. Нерідко траплялось що він засинав посеред виконання уроку,- ця згубна звичка роздратувала його юну наставницю. На щастя, вона поскаржилась батькам, і ті забрали його звідти. Баттони пояснили своїм друзям, що хлопчина, вочевидь, не доріс до дитячого садочку.

На дванадцятому році життя батьки Бенджаміна все ж призвичаїлися. Яка ж то потужна сила звички, коли пан та пані Баттон навіть вже не вирізняли сина серед інших дітей - за винятком хіба що кількох зморшкуватих відмінностей. Згодом Бенджамін відкрив для себе цікаву річ, ретельно розглядаючи себе в дзеркалі: крізь пофарбоване волосся пробивалися не сиві, а темно-сірі пасма. І це у тринадцять років. Начебто й борона зморшок розгладжувались. Начебто й шкіра свіжішала, а на щічках, буцімто від морозцю, вигравав червінець. Сум’яття оселилося в його грудях. Він помітив, що більше не горбиться, та й здоров’я помітно покращилось.

- А може то?..- подумав, вірніше, ледь наважився подумати Бенджамін.

І пішов він до батька.

- Татку, я виріс,- впевнено заявив він.- Купи мені довші штанці.

Батько почухав потилицю.

- Ну, я й не знаю,- ледь чутно сказав батько.- Воно ж той-го, довші брюки в чотирнадцять слід купляти, а тобі тільки-но тринадцять.

- Але ж погодься,- зауважив Бенджамін,- що я доволі не маленький для свого віку.

Батько оглянув малого, наче кравець перед заміром.

- Ну, я б так не сказав,- резюмував він.- В свої тринадцять я був не менше за тебе.

Звісно він брехав і найперше - самому собі. Роджер Баттон багатів думкою, начебто його син - цілком нормальна дитина.

Зрештою компроміс був досягнутий. Бенджаміну, як і раніше доводилося фарбувати волосся, намагатися гратись зі своїми ровесниками, а ще він пообіцяв не гуляти вулицями в окулярах і з палицею. Натомість йому обіцяли купити довші брюки.

Мені не охота розписувати життя Бенджаміна Баттона по днях в період від тринадцяти до двадцяти одного року. Зауважу лиш, що за ці роки він добряче помолодшав. До вісімнадцяти він перестав горбитися і мав вигляд п’ятдесятирічного чоловіка; його волосся ставало дедалі густішим і набирало кольору; він впевнено тримався на ногах, а ледь живий, тремтячий голос мутував у змужнілий баритон. І тоді батько відправив його в Йельський коледж здавати іспити, котрі Бенджамі врешті здав і був зарахований на перший курс.

Через три дні він отримав сповіщення з канцелярії коледжу від пана Харта; його запросили до складання навчального плану. Бенджамін, розглядаючи себе в дзеркалі, вирішив підфарбувати чуба, проте, обшукавши всю кімнату, не знайшов склянки з фарбою. Тоді він згадав, що фарба закінчилась на тому тижні. Вибору не лишалось. За кілька хвилин йому слід було з’явитися в канцелярії. Нічого вже не вдієш - доведеться йти як є. І він пішов.

- Доброго ранку,- люб’язно всміхнувся пан Харт.- Певно, ви прийшли довідатись про успішність своєї дитини?

- Моє прізвище Баттон...- почав Бенджамін, але Харт його перебив:

- Дуже радий знайомству, пане Баттон. Я саме чекаю вашого сина.

- То ось він я! - сказав Бенджамін.- Мене зарахували на перший курс.

- Що-о?

- Мене зарахували на перший курс.

- То ви, либонь, жартуєте!

- Аж ніяк.

Харт насупив брови і поглянув у картку, що лежала перед ним.

- Але ж в мене тут зазначається, що Бенджаміну Баттону вісімнадцять років.

- Все вірно, мені вісімнадцять,- підтвердив Бенджамін, трохи зашарівшись.

Харт з-під брови поглянув на нього.

- Невже ви думаєте, пане Баттон, що я вам повірю.

Бенджамін здійняв брову не менш саркастично.

- Мені вісімнадцять,- повторив він.

Харт піднявся з-за столу і вказав пальцем на двері.

- Ану геть,- заверещав він.- Геть з кабінету, з коледжу, з міста! Ви підступний маніяк!

- Мені вісімнадцять.

Пан Харт роздратовано відчинив двері.

- Ви тільки погляньте на нього! - крикнув він.- Мали б вже совість... Дорослий чоловік... Кажете вісімнадцять? Даю вам рівно, чорт забирай, вісімнадцять хвилин, аби й духу вашого в місті не було!

Бенджамін Баттон з награною гордівливістю вийшов з канцелярії. В коридорі на нього вирячились близько десяти старшокурсників. Трохи відійшовши, він оглянувся на роздратованого Харта, котрий супроводжував його очманіли поглядом, і мало не вронивши сльози, повторив:

- Мені вісімнадцять років.

Під дружнє гоготіння старшокурсників Бенджамін пішов.

Та на тому пригода з коледжем не закінчилась. Він блукав долілиць коло вокзалу і раптом помітив, що за ним слідує зграйка, потім рій, і, врешті, цілісінький натовп студентів. Чутка про те, що якийсь маніяк пройшов вступні іспити і намагався було видати себе за вісімнадцятирічного, швидко розлетілась містом. Весь коледж перевернувся догори дриґом. Студенти вибігали на вулиці, залишивши свої капелюхи, футбольна команда перервала тренування і долучилась до юрби, професорки, з дрібними, набокуватими капелюшками, гучними викликами супроводжували процесію. Звідусіль так і сипались насмішки та знущання, котрі цілили Бенджаміну Баттону прямісінько в серце.

- Він, напевно, Вічний Жид!

- В його віці слід готуватися до будинку пристарілих!

- Ви тільки погляньте на цього вундеркінда!

- Він, певно, сплутав коледж з бюро ритуальних послуг!

- Гей, чоловіче, їдь-но у Гарвард!

Бенджамін пришвидшив ходу. Він їм ще покаже! Так, він поїде в Гарвард, і вони ще шкодуватимуть про свої дурнуваті кепкування!

Благополучно сховавшись у вагоні балтиморського поїзду, він висунувся з вікна.

- Ви ще пошкодуєте! - крикнув він.

- Ха-ха! - реготали студенти.- Ха-ха-ха!

В той день Єльський коледж припустився жахливої помилки...

У 1880 році Бенджаміну Баттону виповнилось двадцять, і свій день народження він ознаменував тим, що став компаньйоном батька на «Роджер Баттон і Ко, гуртовий продаж залізяччя». Того ж року він почав «виходити в світ», точніше, батько мало не силоміць тягнув його на світські прийоми. Роджеру Баттону було вже п’ятдесят, і батько з сином тепер набагато більше підходили один одному