Читати книгу - "Син сонця, Джек Лондон"

Гриф відчув, як куля обпекла йому плече, і побачив, що сам схибив. Він метнувся до супротивника, щоб той не встиг стрельнути вдруге, схопив його за руки, які все ще тримали рушницю, і щільно притиснув їх Грифісові до тіла. Револьвер і досі був у нього в лівій руці, і він увіпхав його Грифісові в живіт. Відчуваючи пекучий біль у плечі, Гриф спересердя почав був надавлювати гачка, але хвиля гніву відійшла, і він отямився. До каюти долинули обурені крики гумських хлопців з його човна.

Усе це не тривало й хвилини. Не гаючись, Гриф схопив Грифіса на оберемок і прожогом виніс крутими східцями нагору. На палубі його осліпило сонце. Біля стерна стояв тубільний матрос, вишкіривши зуби, а «Віллі-Во», ледь збочившись од вітру, прямував уперед і полишав за собою піняву стежку. Гумський човен плив слідом за ним. Гриф повернув голову. З середини палуби до нього біг капітанів помічник з револьвером в руці. Не випускаючи безпорадного супротивника, Гриф двома стрибками досяг поруччя і кинувся в море.

Обидва докупи зчеплені, вони пірнули у воду; але Гриф моторно підтяг коліна, штовхнув супротивника в груди і, звільнившися, пхнув його вниз. Тоді сперся обома ногами Грифісові на плече, штовхнув його ще глибше, а тим часом сам виринув на поверхню. Скоро голова його з’явилася на сонячне світло, як у двох місцях, за фут від його обличчя, щось двічі бовтнуло у воду: то Якобсен доводив, що добре вміє орудувати револьвером. Втретє йому не довелося стріляти, бо Гриф пірнув, набравши в легені повітря. Далі він поплив під водою і виринув тільки тоді, як побачив над головою свого човна та бульбашки з весел. Коли він видряпався у нього, «Віллі-Во» йшов під вітром, розвертаючись.

- Гребіть до берега, хлопці, та мерщій! - гукнув Гриф своїм тубільцям.

Анітрохи не соромлячись, він повернувся спиною до бою і поспішав сховатися. «Віллі-Во» довелося опинитись і підібрати свого капітана, а це дало Грифові змогу втекти. Човен з розгону врізався в берег, всі повискакували й помчали піском до хащів. Доки вони добігли під їхній захисток, пісок тричі звивався перед ними димками. Нарешті вони ввійшли в безпечну зелену гущавину пралісу.

Гриф дивився, як «Віллі-Во», ставши круто до вітру, найшов з протоки, а потім, послабивши шкоти, при боковому вітрі повернув на південь. Коли судно, обминаючи ріг, зникло з овиду, він ще завважив, що на ньому поставлено марсель. Один тубілець, десь років п’ятдесяти, ввесь пописаний гидкими близнами та шрамами, подивився Грифові в лице й пожартував:

- Далебі, той шкіпер дуже сердитий на вас.

Гриф засміявся, а тоді повів усіх піском назад до човна.

На Соломонових островах ніхто не знав, скільки мільйонів має Девід Гриф, бо в нього були маєтки й підприємства скрізь по всьому південному обширі Тихого океану. Від Самоа до Нової Гвінеї, ба навіть на північ від екватора траплялися його плантації. На Паумоту він мав концесії на лови перлів. Хоч його імення й не називали, але насправді то він керував усіма операціями німецької компанії, що торгувала на французьких Маркізах. Його промислові факторії містилися по всіх островах, і численні його кораблі обслуговували ті факторії. Мав він і коралові острови, такі далекі та малі, що найдрібніші його шхуни та кечі лише раз на рік навідувалися туди до самітних агентів.

У Сіднеї на Каслрі-стріт його контора займала три поверхи. Але сам він рідко бував там. Він волів плавати поміж островів, вишукувати нові підприємства, перевіряти і поліпшувати вже засновані, віддаючись тисячам найдивовижніших пригод та розваг. Він купив за безцінь затоплений пароплав «Гавонну» і досяг неможливого, піднявши його, а собі поклав до кишені чверть мільйона. На Луїзіадах він насадив першу каучукову плантацію, а на Бора-Борі поклав край південно-океанському бавовникові, навчивши життєрадісних острів’ян розводити какао. Він посів пустельний острів Лаллу-Ка, колонізував його полінезійцями з Онтонг-Джави і засадив чотири тисячі акрів кокосовими пальмами. Це він замирив племена таїтян, що ворогували між собою, та розпочав розробку фосфатів на острові Гікіу.

Його ж таки кораблі вербували йому робітників. Вони привозили людей із Санта-Крусу до Нових Гебридів, із Нових Гебридів до Банкових островів, а людожерів з Малейти - на плантації Нової Джорджії. Від островів Тонги до Гільбертових островів і далі аж до Луїзіади Грифові повірники набирали робітників. Його судна ходили всіма океанськими шляхами. Він мав три пароплави, що регулярно курсували між островами, хоч сам рідко ними користувався; він волів подорожувати ризикованішим і примітивнішим вітрильним судном.

Мавши принаймні років сорок, він з вигляду показував не більше як на тридцять. Одначе береговики пам’ятали, як він з’явився на островах двадцять років тому, і вже тоді в нього на губі засіявся шовковистий жовтий вус. На відміну від інших білих людей, він жив у тропіках тому, що тут йому сподобалось. Біла шкіра чудово захищала його. Він народився для сонця. Він був один з десяти тисяч, що йому сонце не вадило. Надзвичайно прудкі й незримі світлові промені не могли добутися до нього. Інших білих людей вони проймали наскрізь. Сонце проходило їм крізь шкіру, руйнувало й нищило тканину та нерви, і люди слабли душею та тілом, викидали за борт усі десять заповідей, ставали звірами, швидко спивалися на смерть або доходили до такої дикої нестями, що часом доводилося надсилати військові кораблі їх приборкувати.

Але Девід Гриф був справжній син сонця і просто розквітав від його променів. З літами він тільки смаглявішав, хоч то й була смага з золотим відтінком, що горить на шкірі полінезійця. Проте блакитні очі залишилися блакитними, вуса жовтими, а риси обличчя були ті самі, що їх протягом століть зберігала англійська раса. Він був родом англієць, але ті, хто знав його, запевняли, що принаймні народився він в Америці. На відміну від інших, він приїхав до Південних морів не задля зиску. Властиво, він навіть привіз дещо з собою. Спершу Гриф осів на островах Паумоту. Приплив своєю ж таки маленькою яхточкою, юнак, що шукав романтичних пригод по сонячних шляхах тропічних країв. Саме тоді шаленів ураган, і велетенські хвилі загнали його яхту в гущавину кокосового гаю за триста ярдів від берега. Через шість місяців його врятували шукачі перлин. Але сонце ввійшло йому в кров. На Таїті, замість купити квитка на